— Я зрозумів, — урешті вигукнув він, вдаряючи рукою по стегні, — чотири хвилини подумавши, я зможу розповісти вам про все, що сталося.
— Гаразд, — відповів священик, — розповідайте.
Фламбо підняв голову, але понизив голос:
— Генерал Артур Сент-Клер, — сказав він, — походив з родини, котра страждала спадковим божевіллям, він намагався приховати це від своєї доньки і, якщо це можливо, від майбутнього зятя. Правда чи ні, але він подумав, що наближається час колапсу, й наважився на самогубство. Звичайне самогубство спричинило би плітки, а він боявся цього. Коли почався наступ, його розум затьмарився й він пожертвував обов’язками заради чести. Генерал стрімко кинувся в битву, сподіваючись, що загине від першого-ліпшого пострілу. Та коли зрозумів, що не досягнув нічого, крім полону й ганьби, божевілля в його мозку вибухнуло, наче бомба, він зламав свою шпагу й повісився.
Фламбо уважно дивився на сіру стіну лісу, у котрій був один-єдиний отвір, схожий на могильну діру, куди пірнала їхня стежка. Можливо, в тому, що ліс ковтав дорогу, було щось загрозливе, бо Фламбо ніби насправді побачив усю трагедію і здригнувся.
— Жахлива історія, — сказав він.
— Жахлива історія, — повторив священик, схиливши голову. — Але неправдива.
Він закинув голову назад і у відчаї вигукнув:
— О, якби так було насправді!
Високий Фламбо повернувся й здивовано подивився на священика.
— Ваша історія чиста й майже невинна, — схвильовано сказав отець Бравн. — Хороша, чиста історія, така ж світла, як і цей місяць. Божевілля і відчай доволі невинні. Фламбо, все було набагато гірше.
Фламбо злякано поглянув на місяць, що про нього щойно згадував священик, і помітив: його перетинала чорна гілка дерева, як диявольський ріг.
— Отче, — вигукнув Фламбо з притаманними йому експресивними жестами й пришвидшив ходу, — ви вважаєте, що все було ще гірше?
— Ще гірше, — наче луна, відізвався священик.
І вони ступили в чорний монастир лісу, котрий оточував їх імлистими гобеленами стовбурів; такі темні проходи можуть привидітися хіба у сні.
Незабаром вони дійшли в найбільш сховані нутрощі лісу. Тут було настільки темно, що вони нічого не бачили, і священик продовжував:
— Де розумна людина ховає листя? У лісі. А що робити, коли поблизу немає лісу?
— І що ж? — роздратовано відізвався Фламбо. — І що ж робити?
— Людина садить ліс, щоб сховати листя, — похмуро відповів священик. — Жахливий гріх.
— Зачекайте, — нетерпляче вигукнув його приятель, тому що похмурий ліс і ця похмура розмова почали його трохи нервувати. — Ви розповісте мені цю історію чи ні? Ви знаєте ще щось?
— Є три свідчення, — відповів отець Бравн, — котрі я віднайшов з чималими зусиллями, і я можу розповісти про них швидше в логічній, а не хронологічній послідовності. Насамперед про хід битви та її результат ідеться в посиланнях самого Олів’є, і вони доволі зрозумілі. Він із двома чи трьома полками обкопався на височині неподалік Чорної ріки, а її береги, дозвольте нагадати, болотисті. На протилежному боці, котрий піднімався вище над водою, розмістився перший англійський аванпост, а інші частини війська були в тилу. Британські війська були набагато сильніші й численніші, та перший полк настільки відірвався від бази, що Олів’є вже розробляв проєкт, як би перейти річку, щоб перерізати британцям шлях. Однак увечері все-таки вирішив залишитися на попередніх позиціях, тому що вони були стратегічно вигідними. На світанку наступного дня він був приголомшений, тому що побачив, як відокремлена жменька англійського війська переходить через річку, частина — сушею, частина — вбрід, і групується на болотистому березі неподалік його війська.
Те, що вони намагалися атакувати більш ніж скромними силами, було просто неймовірно, та Олів’є помітив щось більш екстраординарне. Цей божевільний полк, котрий навмання переходив через річку, більше нічого не робив, лише загруз у болоті, як мухи в патоці. Не варто й говорити, що бразилійці зробили багато проломів у рядах ворога, а англійці могли протистояти лише з допомогою енергійної стрільби з рушниць. І все-таки вони не відступили — рапорт Олів’є закінчується щирим захопленням містичною відвагою цих недоумкуватих. «Наші війська почали рухатися вперед, — пише Олів’є, — і загнали їх у річку; ми захопили генерала Сент-Клера й кількох інших офіцерів. Полковник і майор загинули в цій битві. Я не можу стриматися, щоб не сказати: історія бачила небагато таких прекрасних видовищ, як останній бій цього екстраординарного полку. Поранені офіцери забирали рушниці з рук мертвих солдатів, генерал особисто бився на коні, простоволосий і зі зламаною шпагою». Що з генералом сталося потім, Олів’є не пише, так само, як і Кейт.