– Він міг каятися в єдиному. Він міг справді каятися, що його жертва не дала результату. От що найстрашніше для Нього і для кожного, хто йде на Його поклик, хто несе за Ним свій хрест, – за цими словами з очей юнака покотилися сльози, кожна з яких була більшою за саму планету. Хлопець вирвався з лабетів своїх могильників, яких він переміг. Але плакав із безсилля їх навернути, від безпорадності їх врятувати.
Їй, у координатах її світобачення, трохи дивними видалися його клопоти. Твоє життя – при тобі! Що ще треба для повного й цілковитого щастя! Аж тут курінь захитався від несамовитого дівочого вереску. Вона стояла обличчям до входу. У вузькому отворі між навислим пагінням лози маячило людське опудало. Живий пітекантроп. Звір із вибалушеними очима. Із довгим волосяним покривом, крізь який на спотвореному дикою гримасою обличчі пробивалися налиті жахом очі. Такі ілюстрації вона бачила лише в підручнику з анатомії, коли людина, згідно з офіційною доктриною тієї держави, була вдосконаленим варіантом мавпи.
Мавпа загарчала. Андрій став наперед Світлани, загородивши її собою від нападу. Спис, виточений для ловіння риб, мав піти в дію, як і тридцять тисяч років тому, коли пралюдина ще не була запліднена божественним первнем. Дикун ступив крок уперед і скоротив уже відстань до довжини витягнутого списа. Андрій різко простягнув металевий наконечник у сторону нападника. Страховисько відсахнулося назад і почало вичавлювати із себе звуки. Але, вочевидь, перебувало ще на тій стадії еволюції, коли зв’язна мова була недоступна для живих істот на цій планеті. Її, мову, пралюдям дарував Бог значно пізніше. А до того, до принесення цього дару звідти, двоногі тварини, як і цей-от печерник, не відрізнялися від усіх інших членів земної фауни. Їхня здатність до спілкування перебувала десь посередині між коров’ячим муканням і собачим гавканням. Цей постулат дарвінізму й ілюстрував гість із тридцятитисячної минувшини. Однак загроза в його очах перемінилася на заклик. Відтак звір почав уже майже по-людськи махати рукою та кликати за собою.
Андрія в цю мить почала свердлити пекуча здогадка – очі видалися йому знайомими. До болю знайомими. І не тому, що всі ми – діти Адамові. Зрештою, це Адам міг бути його дитям, а не навпаки. Він сповз значно нижче, ніж біблійний пращур. Десь на двадцять тисяч років. Униз по сходах еволюції.
Знайомий був спотворений дееволюцією, як можуть спотворити десятки тисячоліть. Створіння, деформоване заднім ходом розвою, уже вийшло з куреня, махаючи рукою, кличучи ревом за собою. Андрій вивільнився з цупких пальців Світлани, що вп’ялися йому в плече, й пішов слідом. Місяць насипав на галявину стільки світла, що було видно, як удень. «Воно» йшло, прикульгуючи. І тут Андрій упізнав його. За ходою.
– Дмитре, це ти!
Дикун підскочив і почав тікати. Андрій гнався за ним, викрикуючи:
– Діма! Не бійся! Ну почекай!
Сумніву не було. Це був колгоспний шофер, що заробляв гроші на горілку тим, що відвозив у прірву зламані хрести. Напарник Паші. Дар мови він утратив ще там, на горі. Потім його не знайшли серед обгорілих жертв. І сказали мамі, що спопелився дотла. У райкомі радили поховати урну, але вона категорично відмовилася. Що це був він, Андрій уже не сумнівався. Живий, але здичавілий. Від отриманого потрясіння. Вернувся в той стан, коли людина ще не знала Бога. Коли Бог ще не надав їй богоподібності.
Дмитро – просто екземпляр для малюнків у підручниках з анатомії. А всі вони, радянські люди, виведені в колбі марксизму-ленінізму, – мутанти, усі ці атеїсти, починаючи з вождя в Мавзолеї й закінчуючи Пашею на церкві й тисячами комсомольських дикунів під нею, – хіба вони не такі ж виродки, як і здичавілий Дмитро? І хіба може бути іншою людина, яка не вірить у Бога, хай би яке ім’я він мав – Ісус, Аллах чи Єгова? Людина без Бога – це вже не людина.
Вони, Андрій і доісторичний Дмитро, ганялися один за одним по усьому острівцю: дикун виявився спритнішим у лозових джунглях. Вони неслися на протилежний берег, у напрямку вирви, від якої віддаляла стрімка течія.
Андрій загубив з поля зору Діму, але гудіння мотора перенесло всю його збуджену увагу вже на інший об’єкт. Над прірвою стояв лісовоз. У кузові Харкавий надівав на шию Христа петлю. Так от куди кликав Діма! Ця страшна вирва, крутило, прірва – як тільки не називали яму, – стала кладовищем для вбитих хрестів.