А утворилася вона одразу після війни. На континенті від Лісабона до Владивостока найбільше сховище газу було не в Сибіру чи в Перській затоці, а тут, у Галичині, в Західній Україні. На початку Першої світової війни, яку Гітлер і Сталін розпочали як союзники, ця багатюща галицька підземна комора стала яблуком розбрату між двома хижаками – червоним і коричневим. Сталін тоді вирвав у союзника – Гітлера цю здобич, і за їхнім спільно проведеним кордоном Галичина ввійшла до складу СРСР. Одразу після війни Москва почала шаленими темпами викачувати український газ. Сталін підняв європейську частину СРСР із воєнних руїн виключно завдяки західно-українському газу. Найбільші на той час у світі газопроводи Дашава – Ленінград, Дашава – Москва, Дашава – Київ, Дашава – Рига – ось ті артерії, які влили кров у мертве тіло економіки СРСР. Назва галицького села Дашава, яке ген через річку від Кедрівки, прогриміла на всю планету.
Лише значно пізніше цю славу всесвітньої нафтової артерії від Дашави перейме Саудівська Аравія. А тоді вона, бандерівська Дашава, дала життя зруйнованій війною Східній Європі від Сяну до Уралу. Це вже згодом, коли постане незалежна держава Україна, вона матиме найбільше у світі підземне родовище газу. Але порожнє. Геть викачане ще тоді, у 40-х і 50-х, коли Галичина підняла з руїн весь Союз.
І коли почалося це небачене плюндрування природних ресурсів, яких би самій Україні вистачило на століття, отут, на околиці Кедрівки, стався бунт. Люди не могли опиратись колоніальному вторгненню – збунтувалася природа. Одна з найпотужніших свердловин газу злетіла в повітря. Вогняний стовп галицької непокори стояв до неба. Свердловина горіла роками. Ночей на кілька років у радіусі декількох кілометрів не стало – таке було багаття, що у десятках навколишніх сіл уночі було видніше, ніж удень. Коли газ, що не захотів дістатися москалям, весь догорів, на місці бурової утворилося озеро з розламом земної кори посередині. Ця водяна бездонна прірва засмоктувала на недосяжне дно все, що було навколо. Глибина її могла сягати сотень і сотень метрів.
З роками озеро замулилося. Густо зацвіло й перетворилось на непрохідну болотяну вирву. У неї часом втрапляли корови, що наважувалися пити тут воду. Вони застрявали у густий намул і вже не могли вибратися. Страшна сила тягла їх на дно. За переказами, були випадки, коли топилися дітваки, що просто купалися без догляду батьків. Старші люди ретельно переповідали жахи, що в озері живуть не риби, а злі духи. Кожен у селі знав, що треба конче перехреститися, коли проходиш поруч. А свідками пекла з чортами були гадюки, яким нема ліку і які часом виповзали на берег і юрмищами грілися на сонці. Батьки знали, що це вмістище смерті треба оминати десятою дорогою, і обклали вирву плетеною огорожею. Щоб відгородити від напасті дітей і тварин.
Але останнім часом паркан постійно хтось дірявив. Сільрада не встигала латати ці отвори, що несли страшну небезпеку для села. Була думка взагалі муром відгородити пекло від села. Але де взяти гроші? Районна влада безпекою купання для сільських дітей не надто переймалася. Хто робив пробоїни в огорожі – встановити не вдавалося. Хоча не раз робили засідку. І от хто це робив. Хрестолам Паша. Знайшов місце для хрестового кладовища. Були ж не раз спроби по селах знайти знесені ночами хрести чи розп’яття. Але ніколи жодних слідів. Припускалося, що їх комуністи закопували, але знову ж таки – жодних слідів свіжовиритих могил.
А біс знайшов тут пекло на землі. Харкавий спеціально взяв машину, яка була сама собі тягачем і знімала зі свого кузова важкі мертві тіла дубів і ялиць, які тут іменувалися лісоматеріалом.
Линва натягнулася, як тятива. Ісус під хрестом завис над прірвою, а відтак скульптура неохоче почала занурюватися. Харкавий зняв Ісуса із церкви, а тепер топив його. Опускав на дно прірви, з якої немає вороття. Переможений районним комсомолом і особисто товаришем Харкавим, Божий Син мав зійти на дно масової свідомості й більше ніколи не турбувати її матеріалістичне нутро.
Вирва неначе пручалася: чи приймати такий дар? Коли приречений на погибель уже зник із поверхні, прірва задихала парою і димом. Її горнило шипіло й сичало. Здавалося, що там, у пащі смертоносної стихії, збунтувалося зміїне кубло, що зароїлося у пекельних танцях, сповнюючи густий намул жовчними відходами отруйних жал.
Ніч відтворювала какофонію двоногих тварин, яка творилася вдень навколо церкви, а тепер – на ще нижчому еволюційному рівні плазунів, до яких належали поселенці отруйного пекла. Хоча навряд чи це були різні стадії еволюції. Двоногі опустилися на рівень плазунів, а може, й нижче. Бо навіть гадюччя противилося тому, що вершив Паша.