Посол-сексот – не треба дивуватися. Завербовані Самоплатовим юні симпатики комунізму згодом ставали навіть главами своїх капіталістичних держав, приміром, тієї ж післявоєнної Німеччини й ультранейтральної Фінляндії, і вже в цьому найвищому статусі на своїй території акуратно бігали по таємних квартирах за інструкціями від Павла Михайловича.
Але повернімося до болгарина. Схема проста, як двері. Посол був особистим приятелем короля Болгарії, а той був особистим приятелем фюрера Німеччини. Отакий шлях таємної депеші. Якщо пошле їх Гітлер подалі – крайнім зроблять короля, що клюнув на московську провокацію. А якщо клюне? О, тоді історія Європи та світу завдяки ініціативі Самоплатова навертає на зовсім інший шлях. То навіть не на інший шлях, а іншою стане сама Європа!
Уявіть, що не троє – Сталін, Рузвельт, Черчілль – проти одного – Гітлера, а двоє – Сталін та Гітлер – проти двох! Від такої зміни доданків результат на рингу буде іншим, просто-таки протилежним! Можна не сумніватися, що після перемоги над світом тандему Гітлер – Сталін, цьому світові кінець настав би. Повна й остаточна перемога антихриста.
І ось ти, хоч і легендарний, але все-таки не більше ніж кілер-виконавець атентатів, – посланець антихриста. У своїй диявольській царині ти вистрибуєш одразу на найвищий щабель. І вся заковика: що в тій депеші? На що Гітлер просто не міг би не клюнути? Ціна питання. Логічний ланцюжок вибудовує такий силогізм: Самоплатов українець за національністю, тож він готовий віддати найдорожче, що в нього є, – Україну. Саме так і сформулювали із Берією. Прошпарив Адольф під Курськ – і тут стоп. Усе, що позаду, – фатерлянд, а далі – навіки разом. До повної перемоги німецько-радянської соціалістичної революції. Хай живе марксизм-ленінізм-сталінізм-гітлеризм! Коло замикається. Себто петля на шиї в людства. І механізм було запущено. Складено депешу. З додатком карти Європи – із новими кордонами між сусідами нової осі Берлін – Москва.
– Хотели, Павел Михалыч, Украинскую Советскую Социалистическую Республику фашистам отдать? – махав генералу КГБ перед носом голова Комітету держбезпеки УРСР. – Чем же вы отличаетесь тогда от Коновальца, которого вы замочили для прикрытия собственных зловещих замыслов?
– Ты что несешь, щенок. Да ты у меня на спецподготовке в «Аквариуме» элементарного донесения слепить не мог, а теперь ты смеешь нести мне такую ересь.
– Не я, не я, обвиняемый в государственной измене гражданин пока Самоплатов. А Никита Сергеевич Хрущев так и сказал на политбюро: «Уничтожьте этого ублюдка гитлеровского».
– Как ты смеешь сравнивать меня с Коновальцем? Да я за его ликвидацию получил свой первый орден Красного Знамени. Из рук самого товарища Сталина.
– Вот-вот, что вы можете показать по этому вопросу? Знал ли товарищ Сталин, что вы вступили в контакт с окружением Гитлера?
– Ты что себе позволяешь? Кто ты такой, чтобы так говорить об Иосифе Виссарионовиче! С его великим именем на устах миллионы солдат шли на смерть ради великой победы.
– Это мы знаем. Но именем ли Сталина вы хотели отдать Украину фашистской Германии, или так, по сговору с предателем нашей социалистической родины, осужденным и расстрелянным за предательство Берией?
«Щенок» таки загнав його в кут. Коли після безсонних ночей допитів його приволокли до камери, дід, який так хотів умерти своєю смертю, і то не скоро – не те, що його жертви, уві сні побачив відблиск пенсне його улюбленого начальника. Лаврентій сидів у пекельному казані й махав йому рукою – кликав до себе. Ці кляті скельця на демонських очищах просвердлювали його наскрізь. А на ранок знову за допит бралися колеги по роботі. Мочили кумира із небаченим садизмом. Ох, як ця контора любить перемелювати власні кості!
– Вставай, дед, пошли к генералу, – перебив зловісний сон ад’ютант київського начальника, що прагнув бути ще більшим хамлом, ніж його шеф.
– Никуда я не пойду. Я все сказал.
– Да нет, не все, сволочь ты такая. Гитлер с болгарским королем – это только цветочки в твоих чертовых деяниях. Сколько же вышек надобно навешать на твою сволочную голову, чтобы наказать тебя по полной программе, – полковник Єдлов спеціально викрикував, щоб чули конвоїри. Надто сильно йому хотілося, щоб бодай ще хтось знав, що йому випало таке велике професійне щастя – власноручно мордувати головного кілера СРСР.
«І який він після того головний, коли я його ліквідував? То хто тепер «намбе ван»?» – Від самої такої думки слідчий КГБ з особливо важливих питань переживав блаженні хвилини, які приходять у момент осягнення піку остаточної фахової самореалізації.