Такою бацилою тотального контролю була інфікована кожна суспільна клітина. Ці бійці невидимого фронту були першою і головною фалангою адміністративно-тоталітарної, терористичної політичної системи СРСР, бо тоталітаризм – це тотальний контроль над усіма та всім. Ці рядові трудящі з погонами під білизною брали під повсюдний контроль кожен крок кожного громадянина.
Коли згодом Паша на виконання установки «Щоб боротися з ворогом – його треба знати» прикладався вухом до радіоли, вслухаючись крізь несамовите глушіння в радіо «Свобода», вражий голос промовляв голосом… Дануськи.
Повінь у Передгір’ї як ураган. Кілька годин зливи в Карпатах – і вузькі рівчачки так само вмить перетворюються на розлогі річища. У мирних умовах тече собі ледь помітною стрічечкою струмочок. А коли природа переходить до бойових дій і сипле грозовою канонадою кілька річних норм за кілька годин, рівчачок перетворюється на Дніпро та Волгу, разом узяті. Це страшна метаморфоза. На щастя, нечаста. Галичанин може побачити це миттєве народження моря перед очима раз чи два в житті.
Гріховний день бідою наче не пах. Лише під вечір, коли вже Паша помахав на прощання Данусьці, налетів смерч. Комсомольці відступили до машин, а небо шматували люті до безтями громовержці. Небо спочатку схлипувало, потім плакало, а відтак просто розступилося – і на землю впала кара.
Андрій щойно провів Світлану, вмовляючи її швидше повертатися додому, бо збирається на дощ, коли це з гір повалили перші водяні вали. Може, їм важко змагатися з морськими тайфунами, але океанські хвилі ніколи не зрівняються зі швидкістю, з якою вода наступає на сушу в Підкарпатті. Швидкість, близька до надзвукової. Смертоносний кількаметровий вал ще на горизонті, а за мить уже перед очима. Острівець Бальтазара – узвишшя посеред русла. Із велетенськими вербами та дубами посередині. Чи витримає їхня коренева система, яка формувалася впродовж останніх кількох століть? Кедрівський тарзан опинився вмить на вершині кремезного дуба, але чи витримає дуб?
Каламутна стихія трощила та поглинала усе на своєму невтримному шляху. Пливли вирвані з корінням дерева, бовталися живі та мертві корови й коні, вирувало розмаїте плавиння людського побуту, неслися дахи гуцульських хат із людьми нагорі. Цього було досить, щоби бачити й знати, що таке всесвітній потоп. Доки бачать очі – доти владарює розлючена Н2О, проти якої не встояти усім арміям світу.
Немає іншої ради, опинившись в епіцентрі невблаганної смерті, окрім молитви. Бог – тільки він сильніший від природи, людина – просто нікчемна порошинка, коли вона розгніває природу. Її хвалена сила розуму та живучості зникає, мов бульбашка, десь у нутрощах цього живого безпощадного звіра.
Річку й озеро під газовою буровою розділяв земляний природний вал. Андрій із висоти бачив, як його гребінь невблаганно тонув під валунами. Ріка в стані екстази ввірвалася в цю тиху і бездонну заводь. Злетіли в повітря кількаметрові зарослі. Густий розчин намулу, накопиченого ще з післявоєнної пори, неохоче здіймався із насиджених ям такої донині неприступної прірви.
І коли розверзлася ця магма болота і заростей, на поверхню спливло кладовище. Стихія зірвала з дна поховані комсомольцями хрести. Їх підхоплювали стрімкі вали й відносили подалі від місця їхньої смерті. Хрести помандрували вниз по Україні – від Карпат через Дністер до моря. Вони осідатимуть завтра, коли настане штиль, на берегах, просячись знову туди, нагору.
Вони, як живі ангели, проситимуться до людей в охоронці. Десь там, у низинних степах і лісах, вони чекатимуть на світлу душу, що підніме їх, поглумлених. Вони благатимуть про повернення, але, вивільнені з дна забуття, вони не знайдуть пристановища на дні людських душ, бо там владарюють біси. Добре, що галицький потоп здатний вирувати лише кілька годин. Якщо з вечора розпочинає трусити могутніми плечима, на ранок засинає. Якби довше – кінець світу, а так – лише попередження.
Зі сходом сонця ріка слухняно втихомирилася. Як миттєво прибувала, так само на очах зникала, вивільняючи територію, над якою вона здатна запанувати лише тимчасово.
Андрій опускався з дерева. Біля товстелезного стов бура дуба виднівся обрис хреста. Він зачепився за дуб, чи то дуб подав йому руку порятунку?
То був Хрест, а під ним – утомлений Ісус. То був хрест, що його вчора знесли комсомольці з їхньої церкви.
Самоплатов зробив висновок: раз Лавриновича немає в камері, він при ділі. А яке діло в цій глушині? Того тамплієра не впіймали. З його стариками шкода возитися. Залишився він сам, кагебешний м’ясник. На нього нарешті прийшла неминуча черга ліквідації. Самоплатову неписані закони неконституційних загонів режиму були знайомі, як нікому. Він сам не раз здійснював цю банальну процедуру – ліквідацію ліквідатора. У катівні Львівської тюрми його перевели в одну камеру зі старшим Бальтазаром. У нього не було іншого виходу, як перед стратою передати на «Велику землю» інформацію. Адже в нього там залишилася сім’я – дружина, син і внук. Цілу ніч він переповідав співкамернику операції, за які режим Хрущова виніс йому смертний вирок.