– Але переговори з Гітлером я запускав за наказом Сталіна. Це була моя третя зустріч із Кобою. Уперше він наказав мені ліквідувати Коновальця. Радянський Союз голову Організації українських націоналістів розцінював як свого найбільшого ворога. Троцький був на другому місці. Ця операція з його вбивства теж була доручена мені особисто Йосифом Віссаріоновичем. Третій його наказ – переговори з Гітлером через болгарського короля. І четвертий особистий наказ Сталіна – Шухевич, який був головним ворогом СРСР уже після війни. Тому не треба мені вішати любов із Гітлером. Тепер вони захочуть зробити мене ворогом народу. Що стосується ліквідації політбюро, то я навіть якось пробував зупинити Берію. Він таки врахував мою пораду, й кількість жертв ми звели до чотирьох. Уявляєте, як би то виглядало, якби там за місяць повмирало більше десяти вождів. А чотири – нехай. Малінкова і Булганіна ми взагалі планували спочатку прикути до ліжка. Вмерти вони мали десь через рік. А Хрущов та Жуков – негайний інфаркт. Берія не міг довго тримати їх живими, інакше вони могли зробити Лавриновичу замовлення на нього. І знову через мене, звичайно. Тепер я шкодую, що ми з Лаврентієм не відправили політбюро на той світ. Берія також скотина рідкісна, але він точно не замовив би мене так, як Хрущов.
Бальтазар дивився у вікно. Поки Самоплатов сповідався, на вулиці марширували піонери, співаючи російські комуністичні пісні з галицьким акцентом. Простували до комунізму разом з великим радянським народом.
– Де ти навчився так добре говорити українською? – промовив він до м’ясника, коли той закінчив свій тривалий рапорт.
– Я ж українець. Мама – українка. Справжній козак зі Слобожанщини.
– І тепер ти бачиш, що то значить служити москалям? Насиплють тобі трутки, як щурові смердючому, – грізно міряв він презирливим поглядом яничара. – Я от про що думаю – із надією і сподіванням, що диявол може перейти поле, але назад не вернеться. На таких, як ти, трималося це сатанинське кодло. А тепер це гадюччя пожирає таких, як ти. Пожирає себе, і це вселяє надію. Можеш і ти порадіти: скоро не лише тобі кінець, а й більшовицькому звіру, який сам себе з’їдає в агонії. Кінець близько.
Приречений Кремлем кагебіст уважно слухав, потираючи руки. Іншим разом він затопив би цьому націоналюзі між очі, а тепер мусив слухати гірку правду.
– І що буде після кінця? Україна незалежна? Богомільна? Праведна? І хто в ній буде жити? Які українці? Такі, як ти, чи такі, як от я?
Самоплатов вирячив очі в екстазі пророцтва, на яке давав підставу його багатий життєвий досвід. Він знав, що говорить, адже біомаса, у якій він жив сам і яку поливав щедрими черпаками живої крові, має тривалий вегетаційний період. Зцементовані кров’ю біомаси живуть значно довше, ніж окремо взяті їхні клітини, що називаються людьми. Тому підняти над казенним домом новий прапор – це можна в одну мить, а поки зміниться органічний склад біомаси, панове-товариші, зникне не одне покоління, якщо взагалі хтось спроможеться це зробити. І ці от богомільні фантазери цього ніколи не збагнуть. Вони видряпалися з маси, але це не значить, що їй, масі, вони можуть загрожувати.
– Нас – тисячі та мільйони. А вас – одиниці. І нічого у вас із вашою національною ідеєю не вийде. Бо таких, як я, українців, більше. Ти можеш називати нас холуями, але ми сильніші, бо разом нас багато, хохлів, а вас що кіт наплакав, галицьких патріотів. І далі. Щоб ти знав, затям: бандерівці, котрі справді були готові вмирати за Україну, – де вони нині? Пустили собі в лоб останню кулю в карпатських лісах чи сплять непробудним сном у вічній мерзлоті. А націоналісти, котрі живі, – усі вони наші сексоти. То хто будуватиме Україну? Хохли-холуї та сексоти-патрійоти? Нічого у вас не вийде. Запам’ятай мої слова, Бальтазаре.
– Гражданин Самоплатов, на выход, – скомандував конвойний, що раптово виріс у дверях.
М’ясника повезли на допит, але не довезли. З образи на радянську владу, яка так невдячно повелася зі своїм сатрапом, старече серце ветерана правоохоронних органів, заслуженого пенсіонера союзного значення не витримало. Розтин підтвердив інфаркт. Сім’ї видали довідку з печаткою головного лікаря районної лікарні. Його хоронили таємно, солдати конвою. Микита Сергійович дозволив бути на похороні дружині та сину.