Шумілов після каторги працював у ленінградському відділенні Академії наук СРСР. Пліч-о-пліч з академіком Лихачовим. Коли йому прямо на робоче місце до кабінету принесли чорну карту – повідомлення про загибель сина, – він не вірив. Це було безглуздо. Позаду – війна. Розруха, повстанський рух у Галичині та Прибалтиці – усе це позаду. Врешті, Карибська криза. Попросту штиль усередині й ззовні країни. Омріяний мир. Чисте небо. Спокій. Аж тут – смерть сина. У невимовному розпачі ноги самі привели його у кабінет Дмитра Сергійовича. Академік переглянув чорну поштівку й так само здригнувся від прочитаного:
– Вот и гибнут русские парни. Неизвестно где и неизвестно зачем. Вы знаете, что в Западной Украине они потеряли больше, чем при взятии Берлина?
Академік Лихачов сам недавно вийшов з ув’язнення. Його моральний авторитет у науці й світове ім’я Хрущов хотів використати в антисталінській пропаганді. Але коли академік Лихачов на одній з лекцій засудив народовбивство в Україні в середині століття, знову потрапив у списки неблагонадійних. Його слова, що Львів – єдине європейське місто у Радянському Союзі, – кваліфіковано як антирадянську пропаганду.
– Поймите же вы, – пояснював він на допиті та в роз’яснювальній бесіді на Луб’янці, куди його викликали у зв’язку із тими заявами. – Они никогда не были в составе Русского государства. Они воспитаны Габсбургами, а не Романовыми, и это цивилизационная разница, которую через колено не сломаешь. Там цивилизация держится на христианстве, как в Европе, а не на самодержавии, как у нас.
– Вы, товарищ Лихачев, не умничайте, – повчав його пихатий туполобий слідчий. – Нам что газбурги, что бандеры. Все равно буржуазные националисты. Будете защищать этих клятых врагов советской вла сти – окажетесь там, где и они.
І от тепер західноукраїнська трагедія ввірвалася й у життя його найближчого учня. Вона скрапувала кров’ю. Уже не зі сторінок наукових трактатів, а з серця цього молодого батька, який ще минулого року запрошував академіка у школу, у якій вчився його синок, на випускний вечір.
– Что-то здесь не так, Николай Ефимович. Я бы на вашем месте поехал туда. Это, если хотите, долг перед памятью сына. Знать правду о последних днях его жизни. Жаль, что после Сталина ничего не изменилось. Русским народом еще больше овладел дьявол. Очень жаль. Прискорбно, что сатана бросает в огонь ненавистничества молодые невинные жизни.
Шумілов бачив цього диявола, про якого казав академік. У центрі прикарпатського села. Багатоликий молох повз по вузьких вуличках, оточуючи вершину посеред села, на якій височіла церква. Цей зматеріалізований монстр, позбавлений духовного підґрунтя, скрипів скелетами, у яких уже не було нічого від небес. Ці амеби зливалися вкупу, витворюючи пекельне суцвіття кінця роду людського.
У Росії розгул безбожництва, що припав на 20-ті й 30-ті роки, вже й призабули. Народилося нехрещене покоління. Виросло без Бога. Окрім Москви й ще кількох міст «золотого кільця», росіяни просто в очі не бачили таких нефункціональних споруд, як-от церква. Коли вони приїжджали з дітьми на курорт в Західну Україну – у Трускавець чи Моршин – і електричкою добиралися зі Львова в санаторій, то, уздрівши за вікном сільську церкву, діти вигукували: «Мама, смотри! Какой интересный дом!» Безбожний режим таки повернув соціум на дві тисячі літ до Христа. Одначе навіть не до язичництва. Бо й ті релігії, які були на Русі до Ольги та Володимира, мали потребу в абсолютному началі, в началі всіх начал.
А тут богами оголосили себе прості смертні, портрети яких несли на Красній площі і на всіх головних майданах усіх населених пунктів – на марксистсько-ленінських хоругвах. У Кремлі сиділи живі апостоли, а їхнім іконам мусили кланятися мільйони тілес, із яких було вичавлено душу. А головне божество лежало в саркофазі – поруч із храмом Василія Блаженного. Гаркавий, коротконогий, забальзамований блаженний ерзац-бог. Десятиліттями до цієї темниці йшли безперервним потоком вірні ленінці, аби побачити вічно живого бога. І хіба важливо, що у того Бога – Ісуса Христа – вірять, бо він воскрес. Наш також ніколи не вмирав, не пішов на той світ, не зогнив у землі. Він тут – під склом, у колбі. Можна й помацати. Живе й перемагає!
…І він перемагав. Ілюзія тілесної нетлінності та особистої присутності витворювала в пригніченій страхом масовій свідомості ілюзію безсмертя, а це і є відчуття божественності. Сюди, до цієї пародійної копії піраміди, марксистські жерці прагнули загнати кожну одиницю з масиву гарматного м’яса, необхідного в достатній кількості для торжества бога по всьому світу. Зі склепу вони, ці двоногі, позбавлені бога, мали вийти іншими. Примітивна копія вірного християнина мала побачити, що Ленін як живий, і мусила після цього побачення увірувати в нього, як увірували колись в Ісуса. Біда лише, що не живий, а – «як живий». І жодного тут промислу Божого, а лиш технологія бальзамування харківського професора. Бальзамування – ремесло давнє. Мумії живуть тисячоліттями. Навіть у келіях Києво-Печерської лаври.