Він їхав сюди з пекучим і несамовитим почуттям до цих «бандитов», які відібрали життя в його кровинки. Але опинившись у кратері розгулу комуністичного сатанізму, йому хотілося просити пробачення в цих людей за сина, якого він, одначе, втратив. І в чому його вина? Він хотів спитати у цих місцевих, дивних і близьких йому людей, але вони враз відходили, коли він до них підступав. І від цього відчуження йому ставало ще нестерпніше. Між ними й Шуміловим стояла невидима чорна хмара, за якою вони вже не могли бачити одне одного, за якою не знаходили порозуміння їхні пригнічені душі, яка розколола їхнє єдине споконвіку національне тіло на два антитіла, яким уже не судилося бути разом у гармонії християнської одності.
Кушнірук уперше після смерті дружини відчув таке невимовне задоволення від життя: ніби йому подзвонив сам Андропов. Щоби привітати з успішним завершенням операції виняткової складності, якою завжди буває боротьба з «гремучей смесью национального и религиозного фанатизма». Фільмові кадри всенародного свята справили враження на все найвище політичне керівництво в Києві та Москві. Ще б пак – розпочинали зі збройного повстання, в якому загинули радянські військовослужбовці, а завершили народними гуляннями на місці бойових дій. Кушнірук був надзвичайно задоволений самим собою, аж поки не подзвонив головний лікар районної лікарні. Він повідомив, що підполковник Феофанов прийшов до тями. Після кількох діб перебування у комі. Перше, що він сказав, коли відкрив очі й до нього повернулася свідомість, були слова, божевільні, як для начальника районного відділу КГБ: «Бог есть. Я в него верую».
Феофанова у районі знали ох як добре. І за ділами, і за словами. Таке його верзіння було сприйняте гірше, ніж відсутність свідомості. Він повернувся ніби з мінус свідомістю. Із позицій свого політичного і посадового статусу він перейшов із фізичної коми в ідеологічну. А це – страшніше. Смертельно небезпечно.
– Так і сказав? – перепитав голова КГБ УРСР. – Буквально так?
– Саме так, товаришу генерал-полковник.
Оце так поворот теми. Якщо він марить, то чорт з ним. А якщо ні? Кушнірук був відмінним аналітиком КГБ і вмів моделювати ситуації та поведінку. Ну, одужає він. Вийде на люди і отаке бовкне. Він, начальник КГБ, пострах для всіх націоналістів та уніатів. Шеф усіх сексотів-попів. На кожного з них у нього досьє з усіма доносами. І взагалі, він носій суперсекретної інформації. Адже всі найбрудніші операції в цьому бандерівському казані проводили під його керівництвом чи за його безпосередньої керівничої участі. Якщо обнародувати ці таємниці? Та зірвати тут атомну бомбу – просто квіточки в порівнянні з тим, якою бомбою може стати така інформація.
А якщо далі почне каятися в гріхах?! А каятись йому є в чому: по лікті руки в крові. Сотні жертв на його особистому рахунку. Та й може він оприлюднити не тільки свій «рахунок». Кагебіст, який раптом надумав, що є Бог, – це катастрофа для КГБ. Є різні відступники, перебіжчики. Ну, перебіг резидент до американців чи до англійців, як Яценко чи Гордієвський! Тут, ясна річ, «приговор к расстрелу предателя Родины и приведение в исполнение любыми средствами и при любых обстоятельствах. Приговор не имеет срока давности», – мало кому вдалося «уйти от оружия возмездия». І про це ще зі спецшколи знає кожен чекіст. А тут перебіжчик не просто до ЦРУ чи Мі-6, а чортзна-куди. У Бога він повірив. Це гірше й небезпечніше, ніж кагебісту стати цереушником.
І резюме? А резюме єдино правильне: «с ним надо кончать». А дуже просто і натурально – вийшов з коми. Це живого кінчати клопітно, а напівживого? Ну трішечки підштовхнути його на той світ. Копняком – в зад. На зустріч із його улюбленим Богом.
– Значить, так. До нього нікого не впускати. Зараз ми пришлемо караул. Нікому ні слова. На твою інформацію, лікарю, накладаємо гриф «Совершенно секретно». Ти розумієш, що то значить, зривати цей гриф?
– Я все зрозумів, товаришу генерал-полковник, але…
– Ніяких «але», йоб твою мать!
Кушнірук кинув слухавку й викликав заступника Феофанова.
– Главврач у тебя завербован?
– А как же, товарищ председатель Комитета… А как же иначе он стал бы главврачом? У подполковника Феофанова было правило: вербовать всех в руководящем районном звене. Все местные руководители – наши секретные сотрудники.
– Это правильно. Вызови ты сейчас немедленно этого врача земского сюда ко мне.