Далі він розпорядився встановити пост охорони біля палати, у якій лежить Феофанов.
– Одного человека хватит? – перепитав його заступник з оперроботи.
– Ты что, не чувствуешь всей сложности политической обстановки в районе? Националисты приговорили его к смертной казни. Понял ты или нет? И тебя тоже, кстати.
Поэтому пост из десяти бойцов. Вооруженных – автоматами и гранатами. А ты тоже неси службу во всеоружии. Понял? Выполнять!
Хто виконає вирок бойового товариства чекістів – от над якою інструментальною частиною проведеного аналізу думав Кушнірук. Найпростіше – доручити «Лабораторії Х», але Лавринович у підпорядкуванні Луб’янки. І може, прохати наказу звідти, з Москви? Це він за вказівкою звідти травонув Самоплатова, а за усним розпорядженням чекіста № 1 однієї з республік – може не виконати. Ця сволоч – крупна шишка. Прямий вихід на політбюро чи політбюро – на нього. Залишається слідчий з особливо важливих справ. Незамінний Єдлов. Він, правда, однокашник Феофанова. Але якщо настрахати – рідну маму заріже. На таких тримається доблесний комітет.
– Садись, Коля. Своим звонил. Как они там? – розпочав теплу розмову Кушнірук.
– Спасибо, все хорошо. Вам сочувствую. Такая потеря, товарищ генерал-полковник. Я знаю, что вам трудно. Потерять молодую красивую жену… Я с вами в эту трудную минуту.
– Спасибо, ты настоящий товарищ. Никогда не забуду твое искреннее сочувствие. Я знаю тебя хорошо, ты вообще душевный человек, способный воспринимать чужое горе. Давай помянем мою Катерину. Земля пусть будет ей пухом.
Розчулені та душевні чекісти в мить опорожнили бутель коньяку. Улюблений напій шефа – коньяк «Ай-Петрі» – Кушнірукові постійно передавав із Криму місцевий начальник управління. Ящик завжди був при ньому, навіть у найскладніших операціях. Ніхто не міг звинуватити голову республіканського комітету, але щовечора, перед сном, він мусив опорожнити пляшчину.
– Вы, оказывается, Николай, вместе учились с Феофановым.
– Да не то слово, товарищ генерал-полковник. Друзья закадычные. И во время учебы, и так, по жизни. Он, правда, застрял в этой бандерлоге. Но уже поздно поднимать его наверх. А чекист он ценнейший. И сколько раз уходил от бандитских пуль, сколько раз смотрел смерти в глаза… Казалось, опасность уже позади. Бандеровская гадина раздавлена раз и навсегда, а здесь вот какая беда нагрянула. Вы правильно говорите – спасибо, товарищ председатель. Чужое горе для меня как свое. А Афанасия жаль. В коме… Надежд мало. Жаль. Нету друга ближе у меня.
– «Если друг оказался вдруг»… Как там поется в известной песне? Знаешь такую?
– Вы о чем, товарищ генерал-полковник?
– Как ты думаешь, председатель Комитета госбезопасности республики должен хорошо знать своих подчиненных? Особенно ценных, как ты говоришь, – в первую очередь.
– Если вы меня спрашиваете, то должен все знать. Видеть каждого насквозь. Чтобы можно было в любой момент – как наизнанку.
– Ответ правильный, товарищ полковник. Но, как оказалось, работник ты ценнейший, а про тебя я не все знал. Вот как оно бывает.
– Что вы имеете в виду, товарищ председатель? Я сам могу как на духу перед вами. Всю свою сознательную жизнь изложить.
Справді, винятково цінний слідчий з особливих доручень самого голови Комітету не одну долю переламав у таких задушевних розмовах. Він спинним мозком відчув, як через коліно його пробує ламати Кушнірук. Звіриним інстинктом відчув «неладное». Але чого б це? Операція закінчилась тріумфом. Його, Єдлова, роль не остання. Працював у поті чола з цими богомольцями.
– Готов изложить, говоришь? – Генерал пропік його наскрізним поглядом, яким уміють пронизувати лише справжні чекісти. – И как звали девушку, которую вы вместе с Феофановым подцепили перед новым, тысяча девятьсот сорок четвертым годом на улицах Москвы? Затащили в общежитие и по-дружески, даже по-братски, поделили.
Єдлов відчув, як зм’якли м’язи десь у районі сечового міхура. По литках потекли цівки поту. Пройшло майже тридцять років, і кінці у воду. Точніше, замордоване тіло дівчини – в землю. Вони ґвалтували її, як можуть робити це лише озвірілі молоді чекісти. Вони мусили викластися на всю могутність відмінників фізичної підготовки, бо дівчина несамовито пручалася та кричала. Тому сексу було мало – більше було садизму. У цій суміші п’яної втіхи слухачі вищих курсів КГБ незчулися, коли зрозуміли, що давно вже ґвалтують неживе тіло. Вони ще потовклися на ній, аж поки вичавили душу. Єдлов на все життя запам’ятав, як її русяві кучері вони вимили у її ж крові, від чого вся вона, гола, знівечена і беззахисна у клітці звірів, перетворилась на криваве місиво. Феофанов, щоправда, зійшов з дистанції першим. Він гучно хропів, коли Колька ще працював і працював, йому так хотілося бути статевим гігантом. Завтра він висміє цього слабака Феофана, у якого не встав член на таку красуню.