Зіжмакане тільце Єдлова почало подавати ознаки фізичного життя. Заворушилося. Захиталося. Навіть глибоко видихнуло з себе. Воно хотіло жити.
– Ну, ладно. Я даю тебе шанс. Если ты сам назовешь вариант – как сохранить тебе жизнь и это дело, которое было в тайне в целях сохранения репутации комитета, замять. Этот вариант, как на ладони, а ты его не видишь.
– Вижу! – підскочило в кутку оте, що тільки-но повзало на колінах. На ньому ще не обсохли генеральські сцяки, але тваринний інстинкт хапався за соломинку життя.
– Вижу вариант, товарищ генерал-полковник. Задушить эту сволочь. В Бога он уверовал, подонок. Да на нем негде печати ставить. Убийца всех времен и народов. Каяться он будет. Не дать посрамить незапятнанную репутацию Комитета государственной безопасности! Кто он такой, чтобы бросать тень на тысячи и тысячи честных офицеров и миллионы добровольных секретных сотрудников!
– И ты готов это сделать?
– Всегда готов! Если дело безопасности страны под угрозой. Вы, товарищ генерал-полковник, меня знаете. Я готов. И немедленно. Своими, вот этими руками. Как эту девку, и медлить нельзя. Товарищ генерал, промедление смерти подобно.
Офіцер у приймальні доповів через селектор, що прийшов головний лікар району.
– Как эту девку, говоришь? – Кушнірук уперше самовдоволено посміхнувся. – Ну, хорошо. Иди готовься. Я тебя позову. Ко мне пришли люди по неотложному делу.
Головний лікар, який звик до слів Феофанова, що це він, кагебіст, поставив його в тепле й грошове місце і він-таки його звідти прибере, мав двоїсті переживання. З одного боку, Феофанов для нього був як цар і бог, а з іншого, він розумів, що над цим районним царем є ще вищі олімпійці.
– І що він там ще наговорив за ті кілька годин після твого дзвінка? – продовжив уже без телефону Кушнірук.
– Та нічого такого. І потім, я не знаю.
– Як не знаєш? Я ж наказав тобі з нього ока не спускати.
– Та ви ж мене перебили. Не дали сказати.
– І що ти хотів сказати? Тут, парєнь, не до балачок.
– Та я хотів вам сказати, що він вийшов із коми, коли в палаті в нього були дружина й дочка.
– Ну й що? Як вони реагували?
– Раділи страшенно. Все-таки з того світу вернувся.
– Ну, вони уже пішли?
– Аякже. Одразу ж пішли. Щасливі й веселі. Я був проти, казав не спішити. Він усе-таки важкий хворий. Як не як – після коми. Не можна виписуватися.
– Да какое «выпысуваты»? Ты шо, оборзел!
– Я був проти, але вони, можна сказати, силою забрали його додому…
«Що значить твоя журба проти моєї» – споконвічний напис на фронтоні вершинної скульптури Христа під хрестом тепер промовляв до землі й до небес посеред острівця на карпатській річці. Його розіп’яв у Кедрівці вічний звір на ймення народ, як і дві тисячі років тому в Єрусалимі. Але він воскрес із підводної безодні, як тоді на древі. Його визволила з пекельного лона всемогутня стихія, перед якою в усі віки людина – нікчемна піщинка. Десятки хрестів, вирваних ураганом природного гніву, попливли вниз за течією, щоб у пониззі кинути духовний якір в неозорих просторах цієї благословенної землі, зараженої радіацією гріхопадіння.
Андрій довго молився перед цим з’явленням вічного життя у вирі смертоносного водяного смерчу, що викручував сторчма усе живе і неживе ще вчора. Ще вчора – а здавалося, що кількаметрові вали всесвітнього потопу пресували гріховну сушу ще за часів Ноя. У молитовному промінні він побачив на осонні мечі, що сипали іскрами у кам’яну твердь Хориву.
Екстаз стигмата виніс його на хвилях заколисаного часу знову на острівець двадцятого століття. Днище скульптури скидалось на сопло космічної ракети, у якій сидів, схилившись над глобусом, животворний образ Творця. Із цього сопла може вириватися впокорена людиною наймогутніша із сотворених нею енергій і вистрілити в галактику стрілою із гострим живим наконечником на ймення – чоловік. Але цього разу звідти, із нутра, било світло з двох очниць. Світлячки наче наслідували сонце, що все сміливіше заглядало всередину. Всепроникне полум’я наче додавало відваги цим мініатюрним світлячкам.
Андрій помітив цей діалог. Там, усередині отвору скульптури, світилося. Кому дано побачити таїнство особистої зустрічі з божественним проявом – нехай сам передасть стан душі хлопчини. Стан усеохопного поглинання душею тіла, яке тремтить, опинившись поза межами можливого. Скільки це могло тривати? Усьому є межа, навіть оціпенінню людському, за якого стає незбагненно – на якому світі ти перебуваєш? Можливо, ранкове сонце, що по-літньому стрімко набирало висоту, творило такі світлові марева. Але проміння вже змінило кут падіння, а сопло й далі світило.