Він ще не знав, що ця його присутність, започаткована на пшеничному лані посеред спекотного літа, протягнеться на довгі літа. Але імпульс, який стрепенув його, стократ сильніший за будь-яку, навіть найглибшу, вибоїну, він неначе проніс перед очима ці літа, як сплутані кадри довжелезної стрічки, якій належиться здійнятися так високо, до підніжжя мало не самої вічності.
Дитина, вихована в Маріїній хаті, не могла реагувати інакше. Жінка ростила Андрійка в Бозі. Безнастанно. Наполегливо. Методично. Молитовники, заховані за кількома днищами маминої скрині, були його найпершими букварями. Вона ходила по лезу в тому вихованні. Плекаючи його таким же затвірником, як і вона сама, мати тим самим виряджала його в цей несамовитий світ цілком беззахисним. Вона раділа від того, як він у сім літ, ледь навчившись читати, плаче над Хресною дорогою у Страсну п’ятницю. Вона почувалася щасливою від того, як на її очах віра проникає в його пречисте дитяче єство. Разом із тим вона розуміла, що його виняткова обдарованість, про яку знали далеко за межами Кедрівки, залишиться змарнованою в цьому безбожному світі, з якого йому, як усім довкруж нього, не вирватися. Як можуть розкритися таланти дитини, щедро обдарованої Богом, у світі без Бога? Сприяння цього світу можна досягти лише відступництвом від Бога.
Марія, як і кожна мати, не могла не хотіти добра своїй дитині. Але вона знала, що на Андрійка не чекають почесті, бо він не обміняє на них віру. Віра проникала в його єство всеціло. Щоднини зранку й увечері, коли він уклякав до молитви, вона бачила, що двобій за нього із бездуховним суспільством вона виграла. Ціною його грядущого програшу.
Якщо вундеркінд, який на кілька років самотужки випереджав шкільні програми, не вступить до комсомолу, а відтак до інституту, із колгоспу йому не вибратися. А до комсомолу його не приймуть, бо він уже тричі в райкомі казав, що вірить у Бога. Все. Крапка. Далі нічого не буде. Закопаний заживо талант.
– Підеш трактористом до колгоспу. Обійдешся без університетів. З голоду не вмреш. Аби Господь здоров’я дав, – заспокоювала вона його. – Мене тато не пустив до гімназії, а тебе не випустять звідси ці зайди. Така наша доля, синку, на цій землі. Але тут ми лише гості…
Йому здалося, що в машину за такі слова мав би поцілити грім. Блискавка, як кара Божа, мала би спопелити цих чортів. Але небо мовчало. Лише зморщилося насупленим хмаровинням, збираючись на дощ. Клекотіла лише одухотворена свідомість дитини. Андрійко ще не знав, що планета ця з її людським мурашником не така вже й ідеальна, щоб над нею чигали громи та блискавки, припалюючи до нігтя землі кожного грішника.
Він продовжував слухати, як вони складали конкретний план акції. Настраханий Діма заспокоївся, що його роль обмежується, як завше, транспортуванням. А на церкву полізе він і тільки він, Паша. Полізе в герої. Цю пальму першості він не віддасть нікому й ніколи.
Коли дехристиянізація району досягала апогею і підходила до цілковитого охоплення останнього, протиординського хреста, Паша не на жарт стривожився. Скидалося на те, що його кар’єра завершилася, не розпочавшись. Вичерпалося поле дій. Хрести скінчилися. Більше нема що ламати. З обкому йому дали грамоту. А туди, до обкому, його чомусь не забрали.
І отут у нього сяйнула думка. Борючись за перемогу матеріалістичного світогляду, він був доволі обізнаним. Підполковник Феофанов тишком-нишком дав йому почитати матеріали про форми й методи атеїстичної роботи в Східній Україні у 20—30-х роках.
– Отам были орлёнки – не то, что нынешнее племя, – повчав він «мєстного» вискочку, що не недоречно дер носа. – Сломал пару десятков каких-то крестов – и давай ему повышение. А тогда люди церкви в воздух взрывали, чтобы продемонстрировать свои твердые коммунистические убеждения и показать свою верность марксизму-ленинизму! А если взрывчатки не хватало на эти каменные болванки, взбирались наверх и сбрасывали оттуда кресты. Потому как церковь – тоже дом. Взрывать необязательно. Может быть и дом культуры, но какая культура, если на этом доме опять же этот опиум?
Паші двічі казати не треба. Ідею він схопив на льоту. Чекав лише слушного моменту. А відтак не чекав, а готувався. Що було сил.
Ніхто не розумів, чому це товаришеві інструктору райкому спало на думку записатися в альпіністи. Адресу тих скелелазів він випитав у голови обласного спорткомітету, що прибув до них у район із перевіркою спортивно-масової роботи.
– На хрена тобі це здалося? – здивувався головний спортовець. – Тут на землі екстриму по саме горло. Май на увазі, що про те газети не пишуть, але вони частенько злітають звідти. Без крил – і прямісінько в рай. Он торік тут у нас, у Карпатах, четверо зірвалися. Правда, то не наші. Наші слабаки. Так високо не літають. То були якісь чемпіони із самої Москви. На Памір, на пік Комунізму, вибиралися, а тут під Корчином із бескида шльопнулися. Що називається, ледве кістки позбирали.