А того дня, коли вже вщух вогонь, ніхто й не помітив, як із заходом сонця до берега прибилося тіло. Опинившись на землі, Паша розплющив очі. Вижив лише він один.
А Пальміро Тольятті скульптуру таки отримав. Сфальшовану копію. У п’ятиденний термін, відведений інстанцією, не вклалися, але завдання партії та уряду виконали. На Тустанському склозаводі – за ескізами, які знайшли в робочому столі Яреми Бальтазара.
Утоплеників не шукали: «с этим блядским газом это не просто жопу мочить – это жизнью рисковать».
На щастя, пам’ять про бандерівщину ще не стерлась – усе списали на хлопців із лісу. «Погиб в борьбе с украинскими буржуазными националистами» – довідалися члени сімей полеглих «героїв», отримавши закупорену газозварювальним апаратом металеву урну для поховання, відкривати яку було заборонено, «чтобы не ужаснуться от зверств украинских бандитов». А пропозицію про вихід із ситуації вніс Павло Михайлович Харкавий: «наебать этих кардиналов, что два пальца обосцать».
Під забудову посольства СРСР в Італії було виділено 0,5 квадратного кілометра. Межа в межу з кордоном держави Ватикан, територія якої складає 0,44 кв. км. Із даху Української духовної семінарії, що на території Ватикану, було видно, як на березі водойми посеред посольства засмагають дружини радянських дипломатів. А ще ліпше було видно незліченний частокіл антен, до яких можна було рукою дотягнутися і які неначе простромлювали папські палати.
Товариш Харкавий на все життя стане почесним гостем у посольстві СРСР в Італії. Почуватиметься тут, як удома. Бо з тими папами, котрі римські, він ще матиме немало клопоту.
– Не бійся. Тепер йому вже нічого не загрожує, – обіймаючи кохану, заспокоював її Андрій. – Вони відпустять його в монастир. Монастирі вони контролюють ще сильніше, ніж психлікарні.
Про його місцезнаходження ніхто не здогадувався. Зробили кілька рейдів у лісах для годиться, понишпорили по партизанських криївках і заспокоїлися. Виглядало так, що вони вважали себе тріумфаторами, тому Андрієве зникнення могли оформити, як розстріл. Під час утечі. Найпоширеніша форма оформлення ліквідації без суду та слідства. А цю юридично подібну процедуру застосовували не частіше, ніж раз із десяти, тому проблеми школяра справді не існувало, оскільки не існувало його самого.
Практично щодня до нього навідувалася Світлана. Вона приносила йому їсти. Свіжі овочі з базару, хліб… Однак тривати так довго не могло. Ця самоліквідація ставала нестерпною. Особливо тяжкою була думка, що там, у лабетах антихристів, залишаються батьки. Чи живі вони ще? Адже вдома їх не було.
Гоша, якому легко повірили, та ще й прийняли за чисту монету те, що його зв’язали втікачі, розповідав Світлані, що мати і батько Андрія залишаються у в’язниці. Виглядало так, що про них неначе забули. Андрій тим часом не забував ні на мить. У нього було два варіанти: здатися в обмін на волю батьків або зробити відчайдушну спробу визволити їх. І він таки схилявся до другого. Поділився наміром зі Світланою, і вона одразу схвалила таке рішення. Мало того, запропонувала свою максимальну допомогу.
Залишалося чекати слушного моменту, коли особовий склад районного управління КГБ виявиться мінімальним. Такою нагодою мало стати професійне свято чекістів. Було заведено останніми роками влаштовувати масові, до чортиків гуляння, коли офіцери з сім’ями та бійці напивалися, як свині. Спочатку стіл накривався прямо в управлінні, а потім розгул продовжували до ранку на природі.
Чекати довго не довелося. День утворення НК припадав на найближчу неділю, тож усе йшло наче за планом. А на природі розслабилися святкувальники, як ніколи. Останні дні виявилися важкими для нервової системи: довго вовтузилися з тими хрестами, але перемога була за гебістами. Голова Комітету держбезпеки уже відбув до Києва, тому гульба видалася на славу – лише встигай підвозити пальне.
Окраєць лісу неначе відбився від головного масиву. «Мєсниє» називали його Скороднем, бо з-за нього випливало щоранку сонце, нагадуючи, що скоро – день. Одразу після війни зародився ритуал проведення начальницьких оргій саме тут. По-перше, партійно-радянський актив організовувати п’янку в самому лісі не наважувався. Бо тут була аж до 1956 року влада не радянська, а бандерівська. По-друге, туди міг забрести будь-хто, а гульбища начальства мусили проходити подалі від громадського ока – жорстке правило номенклатури впродовж усіх восьми літ її влади. Отож Скородень – ідеальне місце, Чекісти запросили на своє свято також і партійне та комсомольське керівництво району. Товариш Тропченко проголосив тост за бойовий загін партії, перехилив ще дві чарки й поїхав разом з іншими старшими товаришами керувати районом, а комсомольці залишилися. На чолі, звичайно, з Пашею, тобто Павлом Михайловичем, який останнім часом особливо зблизився з «озброєним загоном» і відчував, що це значно серйозніше, ніж пияцький комсомол. На чекістську маївку він узяв добрячий загін своїх активісток. Шкода, що деякі офіцери, не подумавши, прихопили дружин, але на те він і чекіст, щоб проявити бойову «сноровку».