Поки благовірна нарізає огірки, можна усамітнитись у кущах із комсомолкою і на марші та пішим порядком зробити крадькома добре діло, що й красить справжнього мужчину, яким повинен бути кожен енкаведист. Паша командував цим парадом розпусти. Моргаючи своїм дівицям, мовляв, біжи, склади компанію лейтенанту, що відлучився неначе по нужді, а насправді чекає нагоду для демонстрації злиття комсомольських рядів і силових органів.
Свято видавалося на славу, поки одна з комсомолок не заревіла в кущах. Вона репетувала несамовито, неначе розірвало її там навпіл. Давно п’яне як ніч товариство, ледь тримаючись на ногах, кинулося на крик «недорізаної». Від того, що побачили, можна було жахнутися. Капітан Дорошенко, заступник Феофанова, висів на ялиці. Тіло було ще тепле, але мертве. Чекісти, тримаючись за сосни, стріляли у всі сторони. Що коїлося в голові кожного з них? «Опять ета бандеравская сволачь!»
– Я вижу его! – неначе протверезів один із бійців.
І почав цілити у східному напрямі. Там справді між деревами мерехтіла тінь – чи то людини, чи то звіра. Але який звір міг би повісити чекіста? Проте й на людину воно не зовсім скидалося. Обросле і в лахмітті, як печерний дикун.
Неандерталець вискочив з узлісся і помчав під кулями в кукурудзяне поле. Його могли наздогнати тільки семиграмові переслідувачі. Самі чекісти, з огляду на професійне свято, в оцій конкретній ситуації не мали змоги переслідувати не «вероятного, а реального противника».
Паша за ходою впізнав «звіра». То був Діма.
Тієї ж ночі, після свята, з райуправління з-під варти зникли громадяни села Кедрівка Бальтазари. Наступного дня, протверезившись, чекісти оточили їхню хату. Увірвавшись всередину, нікого не виявили. Терміново з Києва до району знову прибув генерал-полковник Кушнірук. Ситуація могла піти по другому колу, а цього після отриманої перемоги нікому не хотілося б. Відрядження у цей клятий район він уже сприймав як десант не просто на ворожу територію – на іншу планету. Від цього виродка, що викликає власну кров на поверхню власного тіла, можна було чекати що завгодно. Ясна річ, визволення батьків – для нього не проблема.
В «Акваріумі» Кушнірук дуже ретельно проходив курс ізотеричних наук. Як фаховий спецслужбовець найвищого рангу, він знав, що не зважати на спіритизм, магію та всіляку іншу трахомудію не можна. Не нехтував же сам товариш Сталін, який возився з цим Мерінгом, як з писаною торбою. А чого варте звихнення на езотеризмі й тибетській свастиці Гітлера з Гімлером. Тому чекістгенерал себе заспокоював, що віра в Бога, яка йому по службі не личить, не має нічого спільного з урахуванням тих обставин, що противник може вдаватися до застосування ізотеричних методів. Ясна річ, своїми чудесами цей маг намагався схилити його до віри в Бога. Але не на того натрапив. Подумаєш – телепат, що вгадав смерть його дружини? Ну, вгадав… Сказав, що вмре, і вона вмерла. І що після того? Кадровий офіцер КГБ, керівник Комітету держбезпеки республіки має повірити в бога? Не на того натрапили. Вона вмерла й ноги задерла, а йому жити й робити кар’єру.
І цей прикрий випадок із повішеним капітаном мало про що говорить. Куди дінешся: вони вважають нас окупантами, а під окупантами завжди і всюди горить земля! Горить у буквальному розумінні, як під тією церквою. А тепер якийсь націоналіст-одиночка стратив чекіста. А скільки чекісти стратили їхніх? Проза життя. На війні як на війні. Але глушити «гарячу точку» треба обов’язково. Навіть після цього вибуху на озері – купа жертв. Гереушники, які опікали ту операцію із судном, не дадуть приховати інформацію в центр, але цього разу вони накапають не на конкуруючу фірму, а самі на себе. КГБ не санкціонував підривні роботи. Командував нетерпеливий цекіст із Міжнародного відділу ЦК КПРС і пішов на поживу рибам, яких там, до речі, не водиться, у тій загадковій бурильні.