– Задача состоит в том, чтобы немедленно забрать его отсюда. Где он сейчас, кстати? Небось, сидит себе в селе паренек и пока не подозревает, что он гений. Поехали побыстрее.
– Куда поехали? – академік почав діставати генерала своєю геоплазмою. Зараз цей єврей ще скаже, що Мойсей насправді мав ядерний реактор, яким знищував ворогів, як писав цей шмаркач.
– Куда! Он же как появился тогда на церкви, так и скрылся после этого навсегда. Может, на небо вознесся, раз он такой гениальный?
Найбільше зрадів Феофанов, коли Бальтазари з’явилися в них у хаті. Гоша провів їх із заднього двору. Доїхали машиною, яка привозила Феофановим харчі, бо сестрам – господині і приїжджій москвичці – було заборонено виходити з хати. Поки конвоїри куняли на сонці, Гоша провів утікачів у дім.
– Вы не волнуйтесь, Мария Васильевна и Ярема Игнатьевич. Здесь вы в безопасности. Вот видите – я вооружен и очень опасен. Но опасность для них не в том, что в руках у меня автомат, а в том, что в сердце моем Господь Бог.
Бальтазари дуже насторожено сприймали те, що відбувається. Виглядало так, що їх справді викрали із камери, але завезли додому до… начальника КГБ. У районі всі добре знали цього душогуба. Феофановим лякали малих дітей. Не було в громадській думці більшого втілення зла, ніж він.
– Это они меня не понимают, а вы, люди верующие, скоро меня поймете. Оттуда, с того света, я вернулся уже другим человеком.
У пориві, з яким він розповідав це, він знову знесилив себе і, як це вже було раніше, у стані цілковитого виснаження просто задрімав. Ліза послухала пульс. Зміряла артеріальний тиск і знаком показала – все в порядку, нехай відпочиває. Уже на кухні Олена розказала про все, що коїться з її чоловіком, несподіваним гостям. Вони всі тут перебувають у стресовому стані й не відають, що з ними буде далі.
– А ви не переживайте. Вам треба радіти, що ваш чоловік повернувся до Бога, – без жодної нотки здивування чи потрясіння від несподіваного й невідомого сприйняла почуте Марія.
– Но он от власти и от государства отвернулся. А это опаснее, чем Бог. Бог там, на небе, а эти здесь, за окном.
– Не бійтеся. Бог є всюди, – це вже Бальтазар заговорив. – Не для того він повернув його сюди, щоби покинути напризволяще.
– Ну, хорошо, – втрутилася в розмову москвичка. – Вы, я вижу, люди умные. Рассудительные. Вы что, в самом деле верите в то, что он говорит? Ну, ладно, уверовал в Бога, после болезни вернувшись к жизни. Такие изменения в психике людей допустимы. Но то, что он был там и оттуда вернулся?
– А як можна вірити в Бога й не вірити у вічність життя та безсмертя? – Мати Андрія полюбляла цю тему особливо. У селі вона збирала чималий гурт сусідів і, як апостол, проповідувала. – Ви ж лікар, а саме лікарі зафіксували сотні випадків саме такого прозріння, як це сталося з вашим родичем. Багато людей, що вийшли з клінічної смерті, розповідають одну й ту ж історію. Про шум у вухах. Про відчуття лету. Про шалене переміщення. Про зустрічі з померлими родичами та знайомими. Про те, як їм ведеться там. І усі, зверніть увагу, розповідають одне й те ж. Так можуть говорити лише люди, які побували в одному й тому ж місці. Хоча траплялося це з людьми, що виходили з коми, в різних кінцях планети й у різні часи.
До перебування в комі Феофанов був атеїст, як і належить видатному й заслуженому чекісту, – атеїст войовничий. Тобто атеїст, який каже, що Бога немає, і тим не менше з ним, з Богом, воює.
Він не знав, а якби й знав, то не повірив би, що життя після смерті в другій половині ХХ століття – експериментально доведено. Воно є фактом не тільки Біблії, а – банально – науки під назвою медицина, яка з бурхливим розвитком реанімаційної техніки ввела в словообіг поняття клінічної смерті. Такої смерті, коли всі прилади зафіксували завершення життя, а людина взяла й ожила.
Якби Радянський Союз не був територією за залізною завісою, то те, що сталося з підполковником Феофановим, увійшло би в книгу американського лікаря-реаніматолога Раймонда Моуді «Життя після смерті», яку він видав у 1975 році. Він зробив статистичну роботу – зібрав докупи сотні свідчень людей, які зазнали клінічної смерті, а відтак ожили. Згодом такі ж матеріали систематизували лікарі Е. Кюблер-Росс і Дж. Річчі. Вони намагалися відібрати випадки з якомога більшою тривалістю перебування в стані смерті.