Наступним у ряді передових досягнень індустрії зізнань став «іспанський чобіт». Прилад справді мав вигляд взуття. Дерев’яна халява складалася з двох половинок. Між них засовували ногу від п’яти до коліна, а відтак зачиняли на замок. Процедура полягала в тому, що кат забивав в отвір між половинками чобота металеві клини. Вони дробили кості на пісок. Якщо жертва зізнавалася, їй залишали життя. Втрачених ніг після іспанського чобота навіть не пробували протезувати.
Завершує арсенал відкриттів «дочка смітникаря». Чому дотепний винахідник дав їй таке ім’я? То був свого роду жолоб із двох половин довжиною десь у третину середнього людського зросту. Жертва мала стати на чотири кінцівки й максимально стиснутися. Кат, упираючись колінами в хребет, щосили стягував докупи обручі, неначе трамбуючи всередині сміття. У футлярі стиснута до запаморочення людина вмирала у страшних муках. З усіх отворів тіла – із рота, ніздрів, з-під нігтів рук і ніг, із вух і з заду – виливалося з п’ять літрів крові, у якій жевріло те саме диво, яке називається життям.
Обладнання в районній тюрмі, встановлене одразу після вікопомного возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР у складі СРСР у 1939 році, збереглося аж до хрущовської відлиги. Німці теж зрідка вдавалися до цих знарядь, коли їм випадала рідкісна нагода піймати в лісі бандерівця.
Повним ходом запрацювала камера після війни, коли сюди чи не щодня привозили здебільшого поранених українських партизан. Зізнань добивалися рідко – інакше Сталін не воював би втричі довше з Бандерою, ніж із Гітлером. Зате відправляли на той світ незламних сільських хлопчаків за найвищою шкалою мук і тортур. А за цією шкалою енкаведисти на той час не мали собі рівних на планеті.
Коли Єдлов звелів привести подружжя Бальтазарів у катувальну камеру, було вже за північ. Вони ще не спали – він зірвав їх із колін під час молитви.
– Сейчас вы у меня помолитесь. На коленях вам нравится? Сейчас я вам устрою.
Полковник особисто, без конвоїра – щоб не зіпсував йому «свята», – повів жертв до призначеного місця. Він обрав гуманну тактику: «с ним поработаем, а она пусть смотрит, пусть наслаждается».
Виснажене останніми тижнями переживань і голоду тіло жертви не було здатне до опору. Чекіст знав, що фронтовику вже третє десятиліття не загоюється фронтова рана. Щодня після війни перев’язує її лахміттям. Із цієї фронтової естафети й розпочнемо.
Коли Бальтазар уже висів на хресті розтяжки, Єдлов присів на табуретці й розпочав розмовну артпідготовку.
– Вот ты скажи мне – больно было, когда фашистский осколок угодил в тебя? Давай. Давай. Вспоминай. Но это были только цветочки. Сейчас мы тебе устроим ягодки. Мы сейчас тебе, ветерану Великой Отечественной войны, этот осколок будем вынимать. Без наркоза. Что, тебе не нравится такая операционная? Хорошая операционная. Хорошее место. Отсюда – и прямо рай. Но у тебя есть выбор. Можешь еще походить по этой грешной земле. От тебя, сознательного советского солдата, требуется очень мало… Где прячется твой умалишенный пацан? Недоработал ты. Херово занимался воспитанием подрастающего поколения. Вот теперь мы вместе и займемся его перевоспитанием. Ты же знаешь, где он.
По інструкції чекіст тричі в різних формах строгості й м’якості повторив умови, за яких він міг не братися до своєї улюбленої роботи.
Бальтазар мовчав. Ні пари з уст. Він лише ворушив пересохлими губами: молився.
– Но что же, молчун? Сейчас посмотрим, какой из тебя герой Советского Союза.
Єдлов різко зірвав пов’язку з рани. Затягнувся сигаретою, а відтак устромив її в незагоєний отвір у тілі солдата. Кров, що бризнула прямо в очі ката, потекла по долівці.
– Что-то не видать твоего осколка. Сейчас мы его поищем.
Полковник взяв арматурний прут і встромив його в рану. Відтак почав крутити ним. Крутив, заглиблюючи все далі й далі в людську плоть. Запах простромленого людського тіла вдарив у ніздрі канібала. Від того йому запаморочилося в голові. Звірячі рефлекси вбили все те, що звичайно називають у цій двоногій, найжорстокішій із тварин людським. Душогуб упивався насолодою, яку дає вбивці умертвіння собі подібного. Арматура вже вилізла з протилежного боку ноги. Кров текла густим рівчаком і закипала довкруж кирзаків полковника, який у садистському припадку танцював біля ніг катованої жертви. Найвищий кайф наступав тоді, коли з пащі ката виступала піна, що опадала чорними клаптями на кітель енкаведиста. Лише після цієї екстази він приходив до тями.