Спочатку Андрій сприйняв його за слідчого, бо побутувала така версія, що радянський мучитель може мати зовнішній вигляд вчителя. Головорізи не обов’язково в шкурі пітекантропа. Саме так уявляв Андрій знайомство з цим інструментом Системи, яка його щупальцями мала продемонструвати йому всю свою планетарну міць.
– Ах да. Понимаю ваше замешательство. Позвольте представиться: Цукерман Вениамин Абрамович, член Академии наук СССР, директор Института ядерной физики. Моя скромная работа в поиске источников энергии оценена Нобелевской премией.
Схоже, цей нобелівський лауреат говорив правду. Андрію навіть у голову не прийшло здивуватися: чому він тут? У його селі? Так би подумав кожен, окрім того, кого сигнал під назвою «Геоплазма» виводив із земних координат і піднімав туди, де орудує невидима сила Розуму. Коли той, хто перебуває на його найвищих орбітах, чує зрозумілі позивні, він неначе виходить із земних реалій буття. Бо оруда Розуму не тут і не у тілі його носія, а у тому центрі управління, де перебуває ця первородна енергія.
– А нащо мені лабораторія? Ви ж маєте знати не гірше від мене, що до нових відкриттів учені не йдуть шляхом експериментів. Нові знання вони отримують звідти. Спитайте про це усіх ваших нобелівських лауреатів. Вони вам скажуть, що гріш ціна їхнім шуканням, якщо їм Усевишній в одну прекрасну мить не пошле яблуко на голову.
– Хотя ход ваших мыслей весьма и весьма крамольный, но не могу не признать, что с вами действительно окажутся солидарными все нобелевские лауреаты, и не только. Будь сейчас в вашем селе Птоломей, Ньютон и Эйнштейн, они бы подписались под вашими словами. Но я хочу вам сказать, что из этого следует.
– Радий послухати ваш академічний висновок.
– А следует из этой феноменальной природы мировой науки то, что грешно голову, на которую падает яблоко, прятать в песок.
– Правда ваша. Але хіба її сховаєш у піску, коли над нею висить каральний меч вашої імперії? Я знаю, що мені багато дано, але, напевно, така воля того, хто не схотів, щоб я не служив вашій імперії.
Розмова виходила цікава, але відчинилися двері й до кімнати ввійшов Кушнірук. Співбесідники зі своїх навколоземних орбіт умить повернулись на землю, на якій правив цей додаток до революційного нагана.
– Не помешал? Вы сказали, Вениамин Абрамович, что вам полчаса хватит для вступительной беседы.
– Боюсь, что мне оставшейся полжизни не хватит, чтобы обо всем переговорить с молодым человеком. Но я надеюсь, времени для этого у нас будет вдоволь. А вы зашли как раз вовремя. Мы, собственно, в разговоре как раз на вас и остановились, товарищ генерал. Но вернемся к делу. Вам, Андрей, должно быть известна судьба академика Королева Сергея Павловича. Моего друга и коллеги по работе. Вы непременно с ним встретитесь. Так вот, меч, как вы изволили выразиться, не только висел над его головой, но и упал на нее. Правда, слава Богу, эту умнейшую на планете голову не отрубил. Но покалечил изрядно: Сергей Павлович семь лет провел в сталинских лагерях. В советских лагерях. Но вернулся и послал советского человека в космос. А если бы он обиделся и не сделал этого? Кто бы от этого выиграл? Вы, должно быть, скажете, что проиграла бы Система, и поделом ей за ее издевательства над гением. Но это мелочь жизни. Главное то, что выиграло человечество. Выход человека в космос – вот главное. А при этом какая-то Система после этого триумфа человечества урвала себе несколько лепестков славы – это мелочи жизни.
– Біда у тому, що ця дрібнота, ця «мєлачь жизні» під назвою СРСР із Богом воює і перетворює людину на звіра. Хоча звір на таке не здатний, як яничари цього генерала.
– Ти, молокососе! Що собі дозволяєш? Ти гадаєш, із тобою хтось панькатися буде. Та ми тебе…
І тут дебелі м’язи кагебіста не встигли згрупуватися, як він звалився на землю. Від удару в голову, здавалося, розсипалися вусібіч по неотесаній підлозі кавалки тіла цього провідного члена Системи. Сталось елементарне: голові Комітету держбезпеки УРСР дав у морду школяр, батька якого він убив. Якби не наряд, що вскочив до кімнати на несамовите ревіння генерала, йому прийшов би кінець. До десятка спецназівців скрутили Андрія й притиснули до стіни. Звалити його на землю вони не змогли, як не силкувалися.
– Не трогать его! – ковтаючи зуби, процідив Кушнірук, що піднімався не без допомоги після майже смертельного нокауту. Спрацювала не так затьмарена свідомість, як вовчий інстинкт. Якщо з його голови, та ще й на очах цього маланця, впаде волосок, на волоску опиниться він сам.