Якось не по собі стало всім присутнім. Хоча той офіційний самопроголошений антихрист не сказав нічого такого, що не випливало б із його поведінки чи, тим паче, із цієї епохальної, без перебільшення, ініціативи. Але неначе перевернулося щось у єстві практично кожного, і від того немов запахло горілим від лампад, як це буває хіба що на похоронах.
Паша відчув цю горілу атмосферу й не вгавав:
– Я пропоную це зробити всім присутнім.
Тропченко, з якого поти текли градом від таких ініціатив, напевно вперше за роки керівної роботи не знав, що робити.
– Я просто пропоную тим, хто вірить у Бога і своє хрещення, встати і вийти із залу, – виручив його Паша.
– Ну, таких у нас нєт, потому что… бить нє может. А как іначе? Ще не хватало, чтоби член райкому вірив в Бога, – зрадів такій гарній розрядці перший секретар.
Ще бракувало, щоб на пропозицію цього дурня хтось справді встав і вийшов. Тоді йому, першому секретареві, незважаючи на бойові заслуги, просто кришка й капут.
– А тепер перейдьом к дєлу. Хто за те, щоб підтримать товариша Павла Харкавого і поручить йому реалізовать, так сказать, його великий почин?
Присутні проголосували.
– Спасібо. Одноголосно, – сказав для протоколу товариш Тропченко. – Про деталі распространяться не будемо. Усі понімають, что тут надо помалківать. Дальше я поручаю поработать вмісті товаришу Харкавому із товаришем Феофановим.
Після бюро Паша поїхав додому, і вони вдвох із татом напилися, як цуцики. Харкавий-старший завше хотів, аби його син просунувся аж до Москви, а от не виходило.
– Ця банда червона навічно. Ти видиш, як вони роблять? Брехнею світ перейшли, і ніхто їх назад не верне. То я собі здармував вік, а ти тисни на дві педалі! – вдарився у філософію Семко, розливаючи вже третю «Московську».
– Я знав, старичок, що ти мене зрозумієш, – плескав батька по плечах Паша. – Бо якщо розібратися, то я лише диявольське насіння. А справжній диявол – то є ти, скурвий сину старий. Мені ще до тебе, як, справді, до того неба.
Паша знав, що говорив. Він народився в час, коли до села прийшли німці. Першого разу вони затрималися ненадовго – перерізали у селі всі кури і пішли на Москву. А в Семка ще й корову пристрелили на пасовиську й усю останню ніч перед відходом гарнізону із села смажили під лугом м’ясо з його годувальниці.
Через таке варварство фашистів він затявся на них. У хаті малі діти, а у стайні порожньо. У кожного своя війна, і для Семка настала війна з голодом. Але що сидіти на печі? Пішов проситися до німчаків у поліцаї, але, поки чухався, місця всі хлібні зайняла братва. Семко нарікав на німчаків, що взяли до постерунку із сусідських сіл, хоча своїх козаків вистачало на кілька постерунків. Був конкурс – добрих п’ять хлопів на одне місце поліцая.
Якось уночі забрів на їхню хату озброєний до зубів повстанець. Ще молоко на губах не обсохло, а він за Україну воює. Весь у крові та з німецьким автоматом. Утік з облави за бандерівцями, які вже тоді добряче заливали смальцю за шкуру гітлерівцям.
Вояк був поранений у лікоть. Стефка ледве вгамувала кров. Поки вона вовтузилася з партизаном у іншій кімнаті, Семко зрозумів, що то його шанс. Він крадькома виповз із хати, а за годину будинок уже оточили есесівці. Хлопчина відстрілювався, а останню кулю залишив собі. Німчаки обмацали його, шукаючи, може, яких паперів, а потім звеліли Семкові закопати тіло.
– Але ж, прошу пана офіцера, то я поінформував, що той дітвак є в моїй хаті.
– І що ти хочеш від нього? – перепитав тлустий поліцай, що нагодився на перекладача.
– Я прошу зарахувати мене на службу до поліції. Я на ділі щойно доказав свою вірність Третьому рейху.
Есесівець щось прошпаркотів по-своєму, а той бовдур в уніформі показав Семкові дулю:
– Він каже, що нині ти зрадив своїх, а завтра зрадиш їх. Каже, аби я тебе шльопнув тут на місці, але мені шкода твоїх дітей.
Семко затамував лють на окупантів, і він конче хотів зробити їм щось зле. Правда, не так та помста, як заробок привів його до міста. Там він потинявся кілька тижнів і приплентав додому не один.
Паші було тоді лише кілька місяців. Мати дуже важко розлучилася з ним. Лежала вже ціле літо при смерті. Тато привів додому такого ж, як і він, його Павлусь, дітвака. Приніс, як телятка, у мішку й висипав посеред хати. Чорняве. Кучеряве. Із гострим носом і ще з гострішими очицями. Немовлята неначе потоваришували. Махали ручками одне до одного. Але коли хтось заходив до хати, Семко ховав це циганча до пивниці й затикав писок ганчіркою, аби не подавав голосу.
За тих кілька днів, коли вони тіснилися на печі, міцно обійнявшись уві сні, як близнята, зовні дітлахи виглядали як малі кошенята, що граються в кошику. Стефка час від часу приходила до пам’яті. Говорити ще не могла, але раділа, що в неї аж двоє приплоду. Материнське серце – воно безмежне. Готове пригорнути і пригріти будь-яке дитинча. Хіба ж то будеш дошукуватися, твоя це кров чи чужа, коли перед тобою отаке красиве й безневинне юне створіння, для якого в ці перші місяці перебування на землі не буває й хвилини без щастя?