Бувало, й по-іншому називали – жид український. Паші дедалі більше подобався такий перебіг думок. Він раптом вирвав із пам’яті епізод, коли на обласній конференції до нього підійшов один гостроносик із відділу науки. Розбалакались, а потім він каже:
– Ты же, я вижу, наших, богоизбранных кровей. Давай держаться вместе.
– Може, так, а може, й ні, – віджартувався Паша. А потім ще поумнічав: – Як вчив товариш Арістотель, не кидай камінь у подорожнього – може, то твій батько.
Із Мишком Кацнельсоном вони зустрічаються регулярно. Тепер він уже професор університету. Більше й не повертається до того національного питання, але відверто дружить із Пашею, як зі своїм.
І в Паші – еврика! – народився план. «Той, хто нас, Харкавих, приїхав убивати, той нас ощасливить!» Його диявольський розум працював у прискореному режимі. Він наче відчував, як тікають і спливають хвилини, можливо, останні в його такому обнадійливому житті. А може, й ні.
Він просто злетів з другого поверху і прожогом кинувся до кабінету.
– Ну що там? – Золопуха чатував на нього просто тут. Раніше й не переступив би поріг «нижестоячий», а тепер он сидить, як мишка, і чекає.
– Та то лектор із Москви приїхав. Обичне діло, – відмахнувся Харкавий.
– А чого Яцків при ньому?
– Цяця висока. Академік. По атеїзму. Я їм усе доповів про обстановку. Вашу керівну роль відмітив. Так що все в нас на «п’ять». Може, ще й вас покличуть, товаришу перший секретар, – вам, якщо дозволите сказати, ліпше би чекати у своєму кабінеті.
– Ти правий, дружище. Я побіг. Побіг.
Щойно за ним зачинилися двері, Паша почав набирати районного головного лікаря. То був перший пункт його плану спасіння.
Вони вийшли з кіно зовсім іншими. Дві години мовчання подіяли на них дивовижно.
– Тепер моя черга, – прощаючись на автобусній, увічливо запропонував Андрій. – У нас кінозалів немає, зате є ще кращі зали під відкритим небом. Я запрошую тебе на природу. На річку.
– Решил удивить? Вот же она, за этими домами.
– Ні, то не та річка. Тут вона закута в асфальт. А там вона, як дитина, загорнута в лугову перину. Це треба побачити, як тече річка невеличка крізь українські джунглі.
– Джунгли – это уже интересно. И когда наш славный Маугли приглашает в свой дикий мир природы?
– Закон природи гласить: нащо робити щось післязавтра, коли це можна зробити завтра?
– Принимается, – розсміялася Світлана. Як їй подобався його дотепний, жартівливий характер! З ним було просто, легко і приємно.
Вона зробила так, як він навчив її. Приїхала попутним автобусом. Вийшла на зупинці і пішла стежкою просто до річки. Дорога виявилася недовгою. Кілометра з півтора. Але коли йшла безлюдною місциною, стежиною, що тоне у траві по пояс, здалося дівчині, що вона займається авантюрою. Врешті, підійшла до берега. Ріка тут несла свої плеса розлогим руслом. Справді, зовсім не так, як там, у місті, де вона смирно прямувала бетонним коритом.
У рвійних хвилях виринула русява голова. «Мауглі» швидко прибився до берега на плетеному човні.
– Карету подано, мадам. – Він притискав чудернацький «батискаф» до верби, що скидала гілля у воду, неначе мила голову в чистих плесах.
Вона зіскочила з крутого берега й опинилася в його руках. Страх, навіяний швидкоплинною течією, понісся разом із водяними валами. Дивно, але було безпечно, наче й не рвав вир цей тендітний кошик на двох.
Андрій працював саморобним веслом, і вони швидко дісталися протилежного берега.
– Ні, то лише острів. Тому я вже не Мауглі, а Робінзон Крузо. А ти будеш моя П’ятниця. Але давай назвемо тебе не П’ятницею, а Середою? Середина. В середині річки наш острів. Наш світ!
Світлані просто дух перехопило від побаченого. Усього півгодини їзди від міста – і така первозданність природи.
– Давай руку, бо в моїй державі можуть не прийняти без дозволу короля.
– Так это твоя держава?
– Так, це мій світ. Юрисдикція вашої імперії сюди не поширюється. Бачиш, нога людська сюди не ступала роками. Пролетарський чобіт гегемона точно не був тут ніколи. Бачиш, тут немає жодної влади. Є тільки влада Всевишнього. Ні, це не моя держава. Це мій рай земний. І я дарую його тобі, моя повелителько!
Він став на коліна і підніс їй квітучу корону. І вона, розгублена, зашарілася: в цьому лицедійстві більше гри чи правди?
Далі вони пішли, взявшись за руки, крізь хащі. Хто б міг подумати, що луг може бути таким непрохідним? Просто стіною довкруж стояли сплетені пагіння лози, яка видавалася єдиним суцільним луговинням. І в цих стінах вони пробиралися крізь щілини, які знав тільки він. Мандрівна пара занурювалася дедалі глибше, аж доки лабіринт не вивів на сонячну галявину. А посеред неї – курінь. Також сплетений із лози, бо все тут, у цьому луговому царстві, було зв’язане міцно й легко.