Харкавий-молодший спочатку переглянув, а відтак став учитуватися вже уважно в кожне слово, поволі й не поспішаючи.
Цього буде досить, щоб чорт зліз із церкви… От сволота! Звідки ти знав про це, падлюко, коли писав цю херню? І таким засраним папірцем підняв ціле село. І його, Пашу, та що там настрашив – мало не збив із путі істинної. Мало не збив. Не збив з путі до комунізму.
Паша жбурнув картку на підлогу, жмакаючи, і йому здавалося, що він отак своїми руками душить того найлютішого ворога, що вигадав цю авантюру. Він кинувся обнімати старого Семка, обціловуючи його і трусячи.
– От хто мій бог, хто мій спаситель, – відірвавшись від тата, присів.
«Йо-майо, а якби я не прийшов додому і пішов на очі начальству і почав каятися? Як перед Феофановим, коли зліз із церкви? Якби сказав товаришам зі Львова, а може, і з самого Києва чи з Москви, що Бог є і я в Нього тепер повірив? Гаплик тобі, перспективний Харкавий. Во віки віків. Амінь».
Гаплик повний. То перед Богом можна покаятися. Коли захочеш, коли припече чи дур у голову залізе, як-от кілька годин із ним. А перед Комуністичною партією хер покаєшся. Партія – не Бог, вона гріхів не відпускає.
Вона за гріхи карає. Та вона й без гріхів може так вмастити, що мало не здасться. І він здуру мало не втратив нині цю свою партію, свою богиню й богородицю.
– Що би я робив без тебе? Наливай! За повернення блудного сина треба-таки випити. Один гранчак перед походом на килим не пошкодить. Тим більше, після такого стресу. Наливай, батечку ти мій всевидющий!
Вони смачно закусили за такий щасливий кінець чи, радше, початок.
– Я тобі от зараз хочу заприсягтися, – Паша не переставав обнімати Семка. – Як перед Богом. Більше ніколи я не буду ламатися. Ну похитнувся, посковзнувся, на тій блясі на церкві слизько. Уже ніщо мене не зламає. Із тим клятим Богом і з усіма його християнами я буду воювати все життя. Клянуся партбілетом, – витяг він червоні «коришки», які невідомо для чого взяв із собою, йдучи на акцію. – Ну, я пішов. Гостей зустрічати, – зірвався Паша з-за столу. – То мої високі гості. То празник на моїй вулиці. То вони до мене з’їхалися на своїх танках. Хмарами сповзлися.
Уже від дверей повернувся:
– О, вєщдок мало не забув.
Семко підніс йому папірець, розпрямляючи його на ходу.
– А ти часом не покумекав, хто то міг нашкрябати? Ой, відповідати буде! Під растрельну статтю попадає, богомолець. То ж проти совєцькой власті! Он армія приїхала захищать завоювання великого Жовтня. І захистить. Ох захистить! Я не заздрю вам, земелі галицькі.
– Та що я, каліграфію у школі преподаю? – засміявся старий. – Звідки мені знать? Слєдствіє встановить.
Районний лікар Сеньків давно радив Паші привезти маму на обстеження: у неї таки була пухлина «по-жіночому», і з тим не варто жартувати. Бо коли злоякісна…
Мамі про це прямо не скажеш, а вона все віднікувалася. Людей із сіл везуть «швидкою» хіба тоді, коли вони вже не ходять. Пішки повертається мало хто. Назад везуть переважно до моргу. Колгоспники не хворіють. Партія так міцно дбає про їхнє здоров’я, що вони роблять лише дві речі – працюють і вмирають. А хворіти і не працювати – то не для колгоспного селянства. Ленінським кооперативним планом, виходить, це не передбачено. Тому забрати маму просто з поля і в палату було б цілою церемонією, яка підлягала суспільному осуду, а в радянському селі було таке вже зріле громадянське суспільство, що на громадську думку особливо зважали.
Але цього разу Стефці синівської любові не уникнути. Поки Сеньків шукав вільне ліжкомісце, Паша щодуху мчав додому.
– Збирайтеся, мамо. Час не жде, – почав сам шукати чорноробочий комплект, єдиний практично на все життя, а другий, у якому не йшли в поле, одягали в неділю. Таким був гардероб ленінського раба, якому партія знайшла три покликання – пахать, пахать і ще раз пахать.
– Ми з тобою потім поговоримо. Я скоро вернуся, – кинув син на ходу батькові, впихаючи маму в райкомівський «бобик», якого для перевезення хворої неньки дозволив узяти перший секретар.
Усе йшло за планом. Дорогою з лікарні їхав на роботу, переживаючи, чи Тимофій Тимофійович ще на місці.