На щастя, керівник району був у кабінеті, і ще ліпше – один.
– Я по поводу гостя із Москви, – довів мотивацію входження Верванівні, яка схвально кивнула.
– Дозвольте, товаришу перший секретар? Діло невідкладне.
– Давай, докладуй.
– Ви дуже правильно запропонували зібрати все село. Для опізнання, так сказать.
Партійний наставник зосереджено слухав.
– Я би дозволив собі внести одне маленьке доповнення до вашого правильного рішення, – можна?
– Конєшно, можна. Єслі нужно, – хитромудро сформулював Тропченко.
– Я думаю, що нужно. Ви дивіться. Член ЦК, академік, видающаяся лічность приїхала із Москви на самі західні рубежі Союзу. У захудале село. Воно ж не так просто для людини, за яку ми тут усі несемо головою отвєтствєнность.
Після останніх слів Тимофій Тимофійович чомусь схопився на ноги:
– Воно, конєшно, да.
– Так от, потрібна адаптація, а не так просто – з моста. Із ЦК – і на колгоспну сходку. Треба підготовить чоловіка. Щоб для нього не було різкого психологічного перепаду.
– Ну і шо?
– Поскільки ви мені також доручили його супроводжувать, спасібо за довір’я, вношу пропозицію, щоб уже сьогодні, перед завтрашніми зборами, повезти його в село. Ми зупинимося в мене. Мама наварить вареників. Походимо, поговоримо. Обвикнеться Веніамін Абрамович, а завтра вже піде на люди.
– Я-то за. Але що Микола Петрович? – уже довірливо прошепотів Тропченко.
– Я думаю, що простіше запропонувать самому гостю. Нехай він вирішує. І куди ми дінемося всі тут, в області, коли москвіч скаже своє слово?
– Давай так: він із товаришем Яцковим пішов у музей краєзнавчий – може, там є фотографії про німецьку окупацію. Уже мають з хвилини на хвилину вернутися. Ти сиди на місці. Я тебе гукну.
Паша сидів, як на голках. Якщо академік відмовиться, де він сидітиме завтра? Був запасний варіант – сховати старого в підвалі. Мовляв, напився. Соромно на збори вести. А якщо скажуть: «Веди хоч п’яного»? Феофанов уже точно дав список тих, хто був за німців у селі. І батечко точно першим у тому списку. Підполковник так сильно любив свого головного сексота, що точно особисто стежитиме за ним. Тим паче, що він уже не раз туманно натякав, чому, мовляв, дєдушка, не пішов із нашими в 44-му Берлін брати.
І тут задзеленчав прямий телефон. Він схопив слухавку й завмер.
– Давай сюди, – бадьоро скомандував другий поверх.
Інтонація оптимістична. Наче вигоряє, мусить вигоріти, хлопці. Підете ви всі за моїм планом, бо ви маєте такий свій розум у голові, який Паша має у дупі.
– Вениамин Абрамович вот назвал наше предложение очень правильным. Ему действительно хочется как побыстрее. А вареники по такому случаю грех не изведать. Забирай мою машину. Мы с Миколой Петровичем вас будем ждать в доме для гостей, сколько понадобится.
Добре, що першим пунктом вдалося сьогодні з мамою зробити справу. Вона не так через совість, як через дурість точно зірвалася б. Якби почула, що приїхав брат тієї дитинки, за якою вона тоді ще довго плакала, то й зараз би розревілася. А там, дивись, і набалакала би в істериці. Тому він її дуже правильно і вчасно почав рятувати від невиліковного онкологічного захворювання.
А тепер уся надія на татуся. На його артистизм. Та що там сумніватися? Він усе життя був артист, дурив усіх наліво й направо. Він мав з’явитися трохи пізніше. У хаті вже поралася тітка Роза, шеф-кухар із райкомівської їдальні, яка оперативно виконала партійне доручення. Вареники вже пашіли на столі.
– Просимо до столу, дорогі гості! – припрошувала вона, щойно чоловіки переступили поріг.
– Ты там на своем хохляцком брось! Товарищ Цукерман – наш дорогой гость из самой Москвы! – гримнув на неї Паша.
– Нет-нет. Ради Бога. Я украинский понимаю. Я же вырос-то здесь.
– Ой, як цікаво. Так ви наш, тутешній? А тепер у союзній столиці? – вона знала, що їй було дозволено інколи від імені народу встрявати в розмову начальства.
– Ты давай, Роза, говори, но не заговаривайся. Лучше соли поди подай. Там, за дверьми.
Ще бракувало, щоб ця пліткарка почула, чому приїхав сюди цей очкастий. І буває ж, коли на деталях відбуваються великі провали. На таких деталях, як ця сраката куховарка.
– Ты, Роза, давай мотай удочки. Вареники доставила – и масти бич отсюда. У нас тут по поручению бюро секретный разговор. Тет-а-тет.
– Як скажете, Павло Семенович, – особливо налякало її останнє слово, яке вона сприйняла за прізвище цього, із ЦК.
– Тихенько, бери машину і дуй до міста. Ти сьогодні вільна. Сьогодні у порядку денному останнім пунктом сексу не буде.