– Она живет в нашем военгородке. За ночь батальон пропустить может. Гроза офицеров гарнизона. Смотри, триппер не поймай.
Так гидко і бридко йому не було ще ніколи. Казали вони правду чи збрехали? А всередині не припиняло крутити. Він не міг залишатися тут. Зібрав шмаття і першим же автобусом достроково дременув додому. «Огида минула, а наука залишилася» – саме так, по-філософськи, він ставився до того, що згладилося, але не забулося.
Виглядаючи Світлану, коли за їхнім неписаним правилом сонце досягало зеніту, Андрій роздумував над цим спомином річної давнини. То було чергове відкриття. Фізична близькість є лише зовнішньою оболонкою того бездонного океану, яким є кохання. Він порівнював тодішній і теперішній досвід і намагався збагнути відмінність між двома такими начебто однаковими і такими різними типами людського самовираження. І, здається, він зумів знайти формулу кохання. Адже кожна нова зустріч зі Світланою ніколи не будила в ньому сумнівів і, тим паче, нестерпних докорів сумління, як це було тоді з Тамарою.
Цього разу совість його мовчала, а значить, вона схвалювала його вибір. А Андрій тепер узяв на себе колосальну відповідальність перед нею. «Вибір, на який дає добро сумління» – от що таке кохання. На відміну від того, коли воно, сумління, яке є голосом Бога всередині нас, карає безжально найтяжчими з мук, що ними для богоподібної істоти є докори сумління.
Селяни прийшли забирати назад до хліва своїх годувальниць. Корови опинилися в першій шерензі супроти Червоної армії, тому перебували в особливо небезпечній зоні. Життя аборигенів таке, що вони мало знали, ба ні, радше нічого не знали про індусів із їхньою релігією про священну корову, але для українських селян, особливо в безземельному передгір’ї, корівчина давно була визнана священною твариною. Всевишній дарував життя, а вона, ця дивовижна дарителька калорій, давала енергію для утримання і продовження цього життя. Без неї, як і без землі, всеплодющої матері, ти просто на межі загибелі.
То був особливий пієтет, який може бути до годувальниці, розділений між двома субстанціями – землею і твариною. Гречкосій сам міг не доїсти, але щоб обмежувати бодай у чомусь корову? Громадське неписане правосуддя вважало це найбрутальнішим злочином, а вже світська релігія також синхронно ставила такий гріх на перше місце.
Тому ті, що землю в селян забрали, цієї раптово збожеволілої днини виставили багнети в голови священних корів. Селянин у такому разі не міг відповідати за свої дії. Він міг зірватися. Його міг і не зупинити страх перед кулею, що дивилася із наїжаченого ствола просто межи роги мирним, але стривоженим людським божевіллям тваринам.
– Товарищ генерал, разрешите доложить? – ускочив до сільради якийсь полковник у галіфе. – В оцеплении растет напряжение. Бандеровцы создали свое оцепление напротив нашего и рвутся на рожон.
Теперішнього начальника КГБ УРСР оминула доля громадянської війни з Українською Повстанською армією. Сталін переміг її в багатолітній боротьбі на десятий рік після взяття Берліна, а тут уже всі 30 минули. Генерал належав до молодої чекістської плеяди, але про бандерівщину наслухався на лекціях у спецшколі в Підмосков’ї. Наслухався просто від численних героїв Радянського Союзу, які втопили у крові перший після Другої світової війни рух опору комунізму в Європі.
Після українського резистансу, завершеного у 1955-му, естафету підхопило угорське повстання у 1956-му. Отут під керівництвом Андропова він уже знав, що значить душити народний опір.
Тому таке донесення полковника його не надто здивувало.
– Сколько времени прошло, а они не изменились, – повагом резюмував київський високий гість, якого поїдала очима вся місцева чиновна братва. – Они что, не понимают, что они прут против самой мощной армии в мире, перед которой трепещет в ужасе агрессивный империалистический блок НАТО? Они что, не понимают, что мы им в один момент сделаем братскую могилу, что мы сотрем с лица земли ихнее бешеное село вместе с ихней церковью?! – лютував енкаведист, аж запінився. Врешті, трохи відійшов і отямився: – Они вооружены?
– Никак нет, товарищ генерал, – доповідав реальну обстановку польовий командир.
– Как – нет?! – змахнув той із чола піт, що полився градом. – Они что, камикадзе какие-то хохляцкие? Чего они хотят? Какого черта они повылазили со своих схронов? Ну, у меня нет другого выхода. Я не хочу крови, но я не могу не отдать приказ открыть огонь против тех, кто нападает на Советскую армию!
Наказ відкрити вогонь. Супроти селян. За те, що вночі молилися біля свого храму, боронячи його від антихристів. І чи змінилася доля християн з часів Нерона? Тоді знавіснілий римський диявол цькував беззахисних християн тиграми, а тепер оті-от червоні нерони вивели супроти мирних людей Христа озброєних тигрів, щоправда, на таку лють супроти собі подібних навіть дикий звір не здатен.