Запала тиша, від якої не можна не здригнутися. Мовчав і він, усвідомлюючи, що бере на себе. Відкрити вогонь – це знову розпочати війну на власній території за 30 років після Другої світової війни. Проти власного народу. Хоча який він власний? Чужий нам, як і ми – йому. Зрештою, чому він має це вирішувати? Так-так, тоді, у 56-му, був Юрій Володимирович, який брав на себе відповідальність, і саме за його наказом розстріляли Імре Надя. Тому не треба перевищувати повноважень. Шеф КГБ України – то дуже багато, особливо в такому віці, але замало, щоб знову почати війну проти бандерівців.
– Вызовите связиста! А вы все пошли прочь отсюда! Я буду говорить с Москвой. – Начальство миттю поперлося у двері. Останній не влазив у них – голова колгоспу. Чи то з переляку, чи то з похмілля, але він раптом повернувся до генерала.
– Товариш начальник КГБ УРСР, – почав офіційно, ледь ворушачи пересохлим язиком. – Вот ви питали, що вони хотять. Моє діло малєнькоє, а може, їм отдать, шо вони хотять?
– Ах ты, агент оуновский! – перервав генерал. – Отдать, что хотят? Что хотят? Отдать им Украину. Самостийну и незалежну! А может, вывести из состава СССР это село? И создать здесь Монте-Карло или Сан-Марино? Или Люксембург какой-нибудь националистический? – хизувався інтелектом чекіст андроповської плеяди.
– Та ні, ну шо ви. Який ето Люксамбург? Так віддайте їм корів, і вони підуть додому.
– С ума сойти с вами! Каких коров? Это тебе не колхоз, а народное восстание, председатель ты колхоза вшивый. Каких коров, пьяница?
Справа в тому, що, коли приводили частини у стан бойової готовності, коли піднімали війська з казарм за тривогою, коли передислоковували у зону бойових дій і виставляли два кільця блокади, генерал був ще в повітрі. Долітав на «мєсто проишествія» з Києва, а тому всіх деталей наземної операції не знав. З огляду на його високий чин в ієрархії режиму польові командири, які розгортали наземну операцію, тих самих деталей йому не доповідали. Не сказали і про таку «мєлочь», як корови.
Він думав за отриманою виучкою, що селян вивела націоналістична ідея. Власне, це було недалеко від саме такої істини, але ідея ця була втілена в безневинній тварині – матері-годувальниці для селян.
– Ну як – яких, товаріщ генерал? Своїх же, не колгоспних.
– Я тебя под трибунал! У тебя белая горячка от пьянства беспросветного.
– А чого ви сердитесь? – Пшонко бачив, що генерал «не в курсі собитій». – Ви спитали, каких корів, я вам відповів.
– Иди сюда. Садись. Рассказывай по порядку, – почало й до Кушнірука доходити, що все тут не зовсім так, як виглядає, або зовсім не так.
– По порядку так по порядку. Вдосвіта, як сонце сходить, у село приїхала армія. А що в селі у таку пору робиться споконвіку? Чи на село йдуть татари чи турки, німці чи москалі, тобто наші рідні червоноармійці? Селяни женуть своїх корів на пасовисько. Тут війна не війна, а худібку годувати треба. Корівчина – вона ідеології не тямить. Вона встала, молоко дала. А у відповідь дай їй теж пожувати.
– Ты что, дебил несчастный? Ты что несешь? Я тебя пожую сейчас по башке! – вихопив генерал маузер. Вони так завше роблять, коли їм усупереч сказати.
– Та не гарячіться. Так-от, корівок люди женуть на пасовисько, а на пасовиську – армія. Зайняла, значить, територію. Воно-то створіння розумне, але шо таке оцеплєніє, не понімає. Звідкіля йому знати, що армію проти села послав сам товариш Хрущов, як ви говорили? Корівчина рветься до травички. А воєнні подумали, що то вони, корови, значить, на них наступають. І отак образовалась взривоопасна обстановка. Солдатня, як оце ви, – за ружжо, а селяни й пішли своїх корів визволять. Как будто би із плєна. Хоча ну шо вони, ну просто попастись хочуть. Яке там національне сознаніє в корови? Вони хоч і не колгоспні, але тварина, хоч селянська, хоч і колективного хозяйства, у політиці не тямить. А ми, значить, власть, проти неї, тваринки, армію. Нельзя так робить, товариш генерал. Ви самі, небось, у селі народились, раз такий розумний і так високо вибились.
Голова колгоспу валив правду-матінку, як на колгоспних зборах. І була в його доповіді така залізна правота, що начальник республіканського КГБ навіть не переривав його. Він таки справді походив із села, з-під Ку рська, але він д умав уже про своє. Що, вся його офіцерня не могла доладно доповісти, що там у полі за селом діється? А він мало не розпочав війну. Проти кого? Проти «бєссознатєльних елємєнтов» на чотирьох ногах? Добре, що хоч оцей один, дарма що з похмілля, виявився тямущим і все розтлумачив.