Коли він увійшов, раптом схопився з місця голова КГБ УРСР. Звівся на ноги і скомандував:
– Всем встать! Разрешите доложить…
– Не треба, Віталію Михайловичу. Не треба. Продовжуйте працювати. Я, товариші, приїхав із Москви. На прохання вищого політичного керівництва нашої держави, подивитися, що тут робиться. Я з неформальними повноваженнями, тому прошу не звертати на мене уваги. Я так… посиджу, послухаю. Не буду вам заважати. А ви працюйте, будь ласка.
Тут був присутній єдиний чоловік, хто знав цього сивочолого дідка. Кушнірук слухав його лекції в «Акваріумі» – так називалася знаменита на весь світ спецшкола КГБ, яка готувала не менш легендарних шпигунів. І найвидатнішим професором тієї школи був цей дідок із зовнішністю шкільного вчителя історії. Не так знаменитий, як грізний і страшний – сам Самоплатов.
Ще з 30-х років, коли цей злий геній потрапив у поле зору Сталіна, йому доручали найскладніші та найкривавіші спецоперації по всьому світу. Особливо важливі серед них – ліквідація зарубіжних та емігрантських політичних діячів. В особовому списку зачищених його руками або бойовиками під його керівництвом і ним підготовлених в «Акваріумі» – керівники держав третього світу, конгресмени і сенатори, голови партій у західних країнах.
Арсенал цього віртуоза найгучніших мокрих справ був невичерпним. Від автомобільних катастроф до делікатного отруєння, а відтак до цілком природного інфаркту. Це був світовий рекордсмен у своєму диявольському ремеслі душогубів. № 1 у бойовому реєстрі КГБ. Про нього вдома знали лише дві особи – глава СРСР і глава КГБ. Про нього знали поінформовані президенти США й окремі керівники Західної Європи, які могли викликати в цьому питанні довіру господаря Овального кабінету в Білому домі.
Але особливий сентимент поточного історичного моменту полягав у тому, що цей караючий меч самого Люцифера приїхав у близький йому бандерівський край. Будучи сам етнічним українцем, цей душогуб міжнародного масштабу свій злет до вершин політичного кілерства розпочинав – а як же інакше? – зі своїх братів по крові.
Пунктирно на берегах історії виглядає це так. Після розпаду імперій у ході Першої світової війни утворилася в Європі маса нових держав, наприклад, Польща, Чехія та інші. Трошки побула державою Україна, але спільними зусиллями Європи й Росії вона була знищена. Та залишилися люди, які продовжували боротьбу за її відновлення. Правда, не вдома, під сталінським котком, а в еміграції. Очолював рух опору кадровий полковник Австро-Угорської армії, талановитий воєначальник, український патріот Євген Коновалець.
Це була масштабна фігура, рівна за загрозою для червоного режиму в Росії Денікіну, Колчаку чи Врангелю. Однак, на відміну від російських генералів, австро-угорський воєначальник мав на меті не звільнити Росію від більшовизму, а звільнити Україну від Росії, хай би якого кольору вона була – червоного чи білого. У цьому була його подвійна загроза для Кремля, у якому вже твердо сидів Сталін. А про те, на що він здатен, Москва пам’ятала ще з часів громадянської війни в Україні одразу після Жовтневого перевороту, коли очолювані ним галичани просто змусили жителів Центральної та Східної України взяти до рук зброю і захищати незалежність України як держави, яка все-таки відбулася, хоч і ненадовго.
Самоплатов був дуже радий, оглядаючи мапу області, що дорога зі Львова до Кедрівки пролягає майже через село, у якому народився Коновалець. Село як село. Московський гість наказав водієві пригальмувати біля церкви, неподалік від якої, як це переважно було скрізь, виднілася школа і ще довоєнна крамниця. «Мабуть, саме тут він навчився ласувати цукерками. Будучи пацаном, як оті-от дітлахи, що, мов горобці на дроті, пообсідали призьбу кооперативу».
Він дав знак охоронцям не виходити з автомобіля, а сам вийшов і пішов назустріч дітворі. Була обідня пора – дорослі в полі. А от так селом вештаються хіба що ці сільські замазури. Самоплатов знав, куди потрапив, і привітався з продавчинею:
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава!
– А конфетки у вас свіжі, прошу пані?
– Аякже. Позавчора привезли з району.
– Зважте мені з кілограм.
Поки молодиця насипала в паперовий згорток, він уважно роздивлявся крізь вікно прилеглі оселі. Село було не з бідних. Добротність сільського побуту впадала в око. Ця територія була вже неблизько від безземельного передгір’я. Це був той невеличкий, але ласий шматок галицького чорнозему. А відповідно – місцевого куркульства, а значить, і патріотизму, бо любов до України завше витікала з любові до землі.