– Прошу взяти, – дівчина відволікла його від роздумів.
– А ви тутешня чи, може, невістка сільська?
– Та ні, я родом звідси, – розсміялася господиня порожньої крамниці. – І батьки мої тут народилися. Що, сподобалося вам наше село? А ви самі звідки будете? Чую, що говорите також по-місцевому.
– Та я з сусіднього, Стрийського району, – Самоплатов підійшов ближче до співбесідниці і перехилився через прилавок. – Якби я вас спитав одну річ? Нас ніхто не чує. А чи є та хата, у якій вродився Коновалець?
Вона відсахнулася й вибігла до комірчини. Незнайомець очікував такої реакції, але його вже було не спинити.
Пішов за нею. Вона сиділа в кінці довгого й вологого приміщення, сховавшись між мішками з борошном. Уся бліда, трусилася від страху, коли він наблизився до неї.
– Не треба мене боятися. Я полковника добре знав. Він був моїм другом. Там, у Європі. Якщо вам так страшно, то вважайте, що я вам привидівся. Не хвилюйтеся – нічого вам не буде.
Самоплатов облишив ледь живу кооператорку і вийшов із крамниці. Помахом руки поманив дітвору, що оглядала машину.
– Хлопці, а ви цукерки любите?
– А хто їх не любить? – вийшов із гурту найстарший і найсміливіший.
– Правильно, не знайдеш такого школяра, який би не любив солодощі. Правда, часом і дорослі не відмовляються покуштувати солоденького.
– Особливо на весіллі. Коли печуть для гостей крухе.
– А що то таке – крухе, синку?
– А ви що, на весіллі ніколи не були, пане? То таке солодке печиво.
– А як тебе звати, хлопче?
– Геньо. Ну Євген називаюся.
І треба було такому статися! Землячок, та ще й тезко.
– Я би хотів, Геню, спитатися тебе. А ти знаєш, хто з вашого села ще так називався, як ти?
Дітвак ураз застановився, міряючи поглядом чи то хитрого, чи небезпечного пана.
– Та ти не бійся. От я, хлопці, хотів вас почастувати. Купив цукерки. Беріть, хто скільки хоче. Беріть. Не встидайтеся.
Спочатку боязко, а потім геть сміливо дітвора враз розібрала згорток. Відразу ж почали, як навперейми, ласувати.
– Так хто відповість на моє запитання?
– А що тут відповідати? – зовсім посміливішав той, що назвався Євгеном. – Так само, як я, називався Коновалець.
Самоплатов сам не міг збагнути, як йому сприймати таку реакцію. Можна було з’ясувати, чий це такий поінформований герой, і впаяти його предкам, як належить. Але азарт гарячої розмови з дітворою дедалі більше охоплював його.
– І хто він такий, той Коновалець?
– А ви не знаєте? Усі свідомі українці мають знати. Це був борець за волю України.
– Ага. І де він, той борець?
– Його вбили москалі.
– А тобі його шкода?
– Ми будемо продовжувати його боротьбу, коли виростемо. І відімстимо за нашого великого земляка.
Самоплатов аж спітнів. Він такого не чекав. Йому захотілося влаштувати тест не так для цих землячків, як для самого себе. Він був упевнений, що уродженець цього села, який став символом антимосковської боротьби українців у ХХ столітті, знищений ним власноручно за особистим наказом самого Сталіна, канув у Лету. Але минуло вже півстоліття, а він далі живе в тій інстанції, у якій його не дістали ні Сталін, ні Берія, – у пам’яті народній. Отого шмаркача ще у сперматозоїдах не було, коли вже не було Коновальця, а воно неначе промовляє його голосом – «відімстимо»…
Самоплатову аж руки засвербіли. «От загнати б сюди пару-двійку бронетехніки і зрівняти із землею, разом зі всім цим насінням націоналістичним. А як інакше викоренити те, що не підлягає ліквідації?» Йому раптом спала на думку фраза Лесі Українки, яку він добре знав у школі, хоча коли це було. Коли він був простим українським хлопчиною зі Слобожанщини, а не яничаром-ліквідатором у руках Сталіна. «Я маю в серці те, що не вмирає» – і хіба скажеш після того, що це порожня, як і кожна інша, метафора? От вона, не «проза жизні», а поезія в мізках цих шмаркатих рабів, що міряють його підозрілими поглядами з-під насуплених лобів.
І треба ж було такому трапитися, щоб через десятиліття отут, на рідній землі Коновальця, він, його вбивця, мав відчути, що даремною була його робота тоді в Амстердамі.
Потрапити московському агентові одразу до найближчого оточення українського вождя Коновальця, як виявилося, було завданням більш ніж простим. Справа в тому, що серед націоналістичних лідерів уже був агент НКВД Либідь, якого в 1920 році більшовики арештували ще в Україні і в обмін на життя завербували й відправили «допомагати» Коновальцеві боротися за Україну в еміграції. Самоплатов прибув до Західної Європи як надійний і перевірений націоналіст, оскільки був відрекомендований вищому керівництву Організації українських націоналістів як племінник самого Либедя, заступника Коновальця.