Паша сам не усвідомлював спочатку, куди його понесло. Найперше в пошуку винних відвернути удар від себе. Але удар не може висіти в повітрі. Кувалда партії мусить опуститися на чиюсь голову. А хто ж там був із «отвєтработніков»? Він і Феофанов. А хто залишився живий? Тільки він. Тому легенда вимальовувалася експромтом сама по собі. В особі Феофанова він кинув камінь у город самого Комітету, але у нього не було іншого виходу, бо могутній Комітет розчавив би його, як черв’яка, своїм кривавим кирзаком. Вибачайте, товарищі згори, але кращий захист – то напад.
Він був такий натхненний після того, як батько сьогодні зранку випрямив йому надломленого хребта, коли він уже каявся перед Богом!.. І це було куди важливіше для нього, ніж усілякі там відносини між простими смертними. Він спочатку наче скорився самому Богові. А потім знову попер на Нього. І буде перти все життя. Бо тільки так усе земне виглядає дрібним і миршавим. Бо тільки його дуель із Богом робить його рівним Йому, а значить, підносить над цими черв’яками.
– Ты что, хочешь сказать, что эти темные богомольцы не виноваты, что поднялись ночью против власти? – тримав позицію перед Самоплатовим Кушнірук.
– Они не против власти поднялись. Они поднялись от страха перед Богом, ибо Бога они боятся больше всякой власти. Поэтому это не их вина, а беда. И от этой беды мы и должны их спасать.
– Все понятно. Картина ясна, – підвівся Самоплатов. – Я предлагаю, Виталий Михайлович, люди пусть пока покурят, а мы перед принятием решения обсудим с вами некоторые детали. Все свободны, товарищи. Подождите в коридоре. А вы, молодой человек, останьтесь.
Коли вже з кімнати вийшли всі, за винятком трьох, і серед них Паша, який палав від щастя, ветеран узяв його під руку:
– Ви не хвилюйтесь. Ви все правильно робили. Ви взагалі, як я розумію, правильно живете. Хоча життя ваше ще попереду. І це життя може бути дуже змістовним і цікавим. У вас немає міркувань, хто це міг би зробити? – і показав на записку. – Це мав би бути непростий чоловік. Таких у селі небагато. А може, й не в селі. Ну, я маю на увазі, що то мусила би бути людина відчайдушна, десь нашого з вами характеру. Ви людей знаєте в рідному селі. А в кожному селі є свій Степан Бандера. А може, й не один, але й не кожен.
– Ми націоналістичну версію відпрацювали, Павле Михайловичу, – втрутився Кушнірук. – Люди вийшли за коровами, а не проти радянської влади.
З ініціативи товариша з Москви всі говорили українською мовою. А той уважав, що перебуває на окупованій території, і українська мова для нього у такій ситуації була не рідною, а мовою місцевого населення, як, наприклад, іспанська в Іспанії чи англійська в Канаді.
– До речі, віддайте наказ військам відбути в розташування частин. Нам усього села не треба. Нам треба знайти одного, але дуже небезпечного і сильного ворога. Якщо хочете, ворога Радянського Союзу, який причаївся в цьому селі, який поставив нас на межу громадянської війни, який підняв посеред ночі Микиту Сергійовича, товариші.
Вони всі троє дивилися на папірець, що його вітер ворушив посеред столу. У ньому таїлася сила, що змушувала їх, лютих псів імперії, тремтіти. А папірець мирно танцював на кумачі сільради. Папір усе витримає. Навіть те, від чого здригаються імперії.
– У мене є лише одне міркування. Старі люди так не пишуть. Тут школярська каліграфія. Ворога треба шукати у школі, – цього разу Паша справді сказав те, що думав.
– Дуже правильне спостереження, товаришу Харкавий. Дуже правильно. Воно звужує нам пошук. Воно скорочує нам шлях до викриття злочину. І які будуть пропозиції?
– Провести диктант у школі. Що іще? – Кушнірук продовжував керувати операцією. – Допитати підозрюваних. Може, пробовкаються.
– Диктант – це добре. І то негайно. Нам не гоже йти між діти. Ми з керівниками розберемося. Мені треба телефонувати вище. І вам також, Віталію Михайловичу. А ви, Павле Семеновичу, попрацюйте у школі. Але хотів вас спитати ще одну річ. Хто той інформатор, що вчасно повідомив управління КГБ про листівки? Він заслуговує на довіру?
– То мій батько.
Того дня раптово зібралося на дощ. Так буває в Карпатах. Небо вмить невідомо за яку провину насуплює брови на землю – і вже луплять громи і блискавки на всю міць небесної артилерії.
Вони квапилися у свій курінь кохання, у якому кожен Божий день мав відтворювати це пломеніння вічного вогню. Цього разу Андрій був якимось надто зосередженим. Вони цілими годинами виливали одне одному душу. Вона вже не боялася йому, єдиному в цьому чужому оточенні, розкрити таємницю свого життя. Вона б, може, і не наважилася скочити у круговерть їхніх стосунків, бо «бар’єр між нами і вами, місцевими, – то така височенна дамба, збудована не нами».