– Дається вам дві години. Твір на тему «Чи є Бог?». Три сторінки. Більше не треба. Здавати по одному. Мені в руки. За двері не виходити, доки всі не напишуть. Усе зрозуміло? Є запитання? – Сам заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу товариш Харкавий проводив цей екзамен на зрілість.
– А раніше можна, ніж за дві години?
– Здавати можна, але виходити – ні. Що стосується теми, поділіться своїми роздумами про те, яку шкоду завдає справі будівництва комунізму релігія. Адже ви щодня вдома бачите, як свою сліпоту й неуцтво виявляють ваші батьки, коли моляться чи ходять до церкви. Напишіть про те, що вони силують вас іти до церкви, а ви цього не хочете, бо все те, що говорить піп, – нісенітниця. Ви повинні засудити їхній релігійний фанатизм. Ви мої земляки, і тому я не думаю, що хтось із вас вважає, що Бог є. Його немає. Тому напишіть, як ви це розумієте.
Паша вже навіть не радився з генералами, коли у слідчий процес вніс це уточнення. Твір не на вільну, а на конкретну тему. Атеїстичну. Той, що писав прокламацію і збурював посеред ночі село, навряд чи напише, що він не вірить у Бога. А це вже підозрюваний. Якщо й не сам злочинець.
Паша просто натішитися не міг, що він так блискуче надається до омріяної професії слідчого. І не міліції, яка шукає, хто вкрав мішок брукви, а бери найвище – слідчий КГБ, який виявляє ворога народу. І той ворог сидить тут, у спортзалі. І зараз сушить свою безталанну голову, як вибратися з кута, у який його загнав старший товариш Павло Семенович із райкому комсомолу.
Тільки-но розпочався цей чудернацький за формою і садистський за змістом іспит, як до спортзалу увійшов якийсь сивий товариш.
– Діти, встаньте! – миттєво скомандував Паша. – До нас приїхав інспектор райвно.
– Сідайте-сідайте, – проказав дуже мило дідусь. – Працюйте, дітки. А ми не будемо вам заважати. Ми підемо з Павлом Семеновичем і поговоримо про життя.
Вони пішли до каптьорки фізрука, яка тут же, біля спортзалу, і в якій він тримає м’ячі та всіляке інше спортивне причандалля.
– Ви як, зі спортом дружите, Павле Семеновичу?
– Та так, не дуже, все ніколи. Вибачте, а як мені до вас звертатися?
– О, справді, не відрекомендувався. Павло Михайлович. Тезки, значить, – виправив недогляд Самоплатов. – Але зі спортом треба дружити. Знайте: у здоровому тілі – здоровий дух.
– Та в мене такі ще роки, що ні на тіло, ні на дух не ображаюся.
– Це ви даремно. Тренувати треба і те, й інше. Бо якщо дух накаже тілу стати до бою, то треба бути готовим. А я бачу, що ваш дух такий непростий. Активний. Наступальний. Ви сміливий чоловік, бо ж полізли туди. Взагалі полюбляєте гострі відчуття?
– Хлібом не годуйте, – розсміявся Паша.
– Вы, дорогой мой друг, даже не догадываетесь, сколько в жизни есть проявлений этих самых острых ощущений. Аж этот самый дух захватывает. Главное – понять, что, как поется в песне, покой нам только снится. Что покой – это не для тебя, – Самоплатов відчував себе в ролі вчителя.
– Я более чем уверен, что он, этот покой, не для меня. Но как здесь, в этой глуши, найти место без этого сонливого покоя, в котором все кругом прозябают? Разве что на церковь взбираться, – наче жартома спрямовував Паша розмову, що її він одразу прочитав для себе як шанс. Один із тисячі.
Може, для того й варто було влаштувати це хрестоламання, щоб приїхав товариш із самої Москви й отут, у каптьорці, інтригував його. Зараз він має сказати, що в житті є завжди місце для подвигу. «Але я його випереджу, – подумав Паша, – і просто в лоб: більше місця там, у Москві, а тут, у захудалому районі, такому, як я, буревіснику ніде розвернутися».
– Оно, конечно, Павел Михайлович, в жизни всегда есть место подвигу, но чем выше, тем этого места больше. Здесь, в районном масштабе, негде развернуться.
– Ну, не скромничайте. Вы-то и здесь сумели развернуться. Сломать сотню крестов – это, знаете ли, настоящий советский Геракл. А не страшновато ли, молодой товарищ?
– Что вы имеете в виду?
– Ну, этот, с карающим мечом сверху, бородатый дедушка с икон, не грохнет по голове?
І обидва сміялися голосно й щиро, радіючи не так власній дотепності, як синхронності взаєморозуміння. Так тішаться люди власним спілкуванням, коли бачать одне в одному неначе власну тінь. Неначе відображення самого себе. Вони так довго й запально сміялися, що в бік каптьорки раптом спрямували свої погляди сотні пар дитячих очей, яким наказано доводити, що Бога немає.