– О, мы тут так расслабились в интересном разговоре, что мешаем деткам собраться с мыслями. Мы еще с вами потолкуем, дорогой тезка. Есть о чем. Непременно, – поплескав по плечу молодшого друга Самоплатов, що аж сяяв від грядущого, можливо, щастя.
– Пойдем к юному поколению. Коммунизм – это молодость человечества, и его строить молодым. Вам и им, этим начинающим жизнь. Ведь именно это поколение будет жить при коммунизме.
– Совершенно верно, Павел Михайлович. Я знаю об этом, – відрапортував Харкавий. – Товарищ Хрущев назначил конкретный срок – 1980 год. Согласно программе партии и указанию лично Никиты Сергеевича, именно в этом году начнется в нашей стране коммунизм! – А потім уже особливо довірливо додав пошепки: – А в коммунизм никак нельзя, Павел Михайлович, с крестами. По пути надо их все убрать с дороги. Времени мало, а крестов еще много.
Поки однодумці гомоніли, як голуб’ята, дітки вже встигли здати роботи. На столі лежала ціла гора творів. Обом наставникам дуже кортіло зазирнути туди. Вони поділили купу навпіл і вп’ялися очима.
Але обидва і водночас побагровіли. Майже всі листки були чистими.
– А ну-ка пойдем! – зірвався з місця Самоплатов.
– Куда?
– Как куда? В каптерку. Всем сидеть на месте! – на подив дітей заговорив російською мовою «інспектор райвно».
– Ты знаешь, что это значит? Ты понимаешь, что это бунт? И это дети! Пересажать их! Или перестрелять бандеровское отребье! – Заслуженому серійному кілерові КГБ більше не хотілося грати роль доброго дідуся Панаса. – Получается так, что все они, все триста, писали и распространяли эти листовки. Поэтому и не хотят показывать свой почерк. Кстати, пока ты здесь партами командовал, нам принесли еще одну листовку. Совершенно другой почерк. Это не один какой-то умалишенный пацан. Это организованное восстание. Я бы поджег сейчас эту школу вместе с этим националистическим семенем. Как они подожгли и сожгли наших солдат. Вы меня склоняете к действию. А я по-другому не могу. Если враг не сдается, его надо уничтожить. Я, Паша ты мой, так живу всю жизнь. И поверь, врагам этим, ликвидированным этими вот руками, несть числа. И это не мои враги личные, а самые выдающиеся враги мирового коммунизма. Выдающиеся, чтобы ты знал. А здесь дети. И что делать? Это ты задумал этот чертов экзамен. Как заставить их показать свой почерк? Наши лучшие эксперты-графологи прибыли из Москвы. Ждут материала в сельсовете. И что мы покажем? Чистые листы, еб твою мать? – кагебешний кілер так вишкірив зуби, що навіть у відмороженого хрестолама затремтіло підборіддя з переляку.
Кортеж машин із секретарями обкому та райкому прибув під хату Харкавих, коли кандидат у члени ЦК КПРС, академік Академії наук СРСР уже був мертвецьки п’яний. Рапатий язик не слухався академіка. Він лежав на столі і ридав. Плакав, як дитина, але говорити не міг.
В Академії наук гарт щодо самовільного враження печінки сильнодіючою самогонкою значно слабший, ніж у райкомі комсомолу. Що й далося взнаки. Паша був як «стьоклишко», а москвич от зламався, діткнувшись спраглими устами до рідних пенатів.
– Що ж ти наробив, скотіна! – кинувся на Харкавого Тропченко. – Ти у мєня отвєтіш! Я тєбя із партії ісключу за врєдітєльство!
– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.
– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.
І раптом з-під столу долинуло:
– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.
– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?
Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.
– Так шо за брат, Паша?
– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.