Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:
– Ти шо моє ім’я іскажаєш?
– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.
– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.
Так і зовуть.
– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?
– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.
Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?
– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.
А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:
– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.
– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.
– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.
– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.
– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.
Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.
– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.
– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.
– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?
– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.
Він стискав кулаки від своєї рішучості не зупинятися на досягнутому, а Веня просто милувався ним, бо то таки неабияка удача в житті, коли в тебе раптом з’являється на сороковому році життя справжній брат. І по крові, і по духу!
Це був бунт. Мовчазний і нещадний, як вічність чистоти аркуша паперу. Самоплатов відчував, як у ньому пробуджується звір, який, проливши море невинної крові, уже спочивав собі спокійно на союзній пенсії заслуженого ветерана НКВД-КГБ. На його руках – ціла хрестоматія спецслужбівського кілерства. І зараз він був готовий зірвати в повітря цей спортзал із новоявленими бандерівськими спартанцями. Але за що? За цей безневинний чистий аркуш зі шкільного зошита в клітинку? Він би їх зараз усіх засадив у клітку свого дітища – ГУЛАГу, але за що?
Найважчою для ката є невидимість злочину, бо вона дратує його поза межі ненависті, на яку тільки здатна найжорстокіша із живих істот – істота на двох ногах. Він – ас світової енциклопедії спецоперацій із фізичних ліквідацій ворога. А ворог – дітлашня, яка просто знущається з нього. Пускаючи йому, чудовиську, паперові зайчики. І що робити? Зрештою, про що доповідати? Можливо, вперше права рука Берії, покликана відтинати непокірні голови, не знала, як це робити.