– От ти чого, Міську, не встаєш, коли до тебе звертаються? – підійшов Паша впритул до сусідського хлопця, що сидів у першому ж ряду.
– А чого я маю вставати? Товариш інспектор сказав, кому ставати. А я не тамплієр.
– А може, ти знаєш, хто в нас у селі тамплієр, у кого вони збираються, хто в них старший?
– Я не знаю.
Спробуй не повір хлопчині, коли вони, керівники з району та із самої Москви, також не знають.
– Значит, так, щенки. Будете здесь сидеть, пока мы вас всех вместе не зароем. Сейчас идем вызывать отряд истребителей. Сейчас расстреляем всех до единого. Никто отсюда живым не выйдет!
Не один день забирало сходження по небесних стінах, коли піщані водоймища пустелі враз переходили в бескиди кам’яних гір. Власне, то й була пустеля, тільки здиблена до неба і скам’яніла. Європейцеві, звиклому до вишневих садків і мальовничих річок, цей білосніжний пейзаж із двох матерій – пустель і гір – видавався вже світом іншим, неземним. Власне, від цих картин із білого каменю, у вибоїнах якого живуть схожі на людей істоти, і розпочиналося нетуземне сприйняття Святої Землі.
Мозок свердлила думка: «Це батьківщина Бога нашого, Ісуса Христа», а очі кивали на знак згоди важкими втомленими повіками. Бо те, що бачить паломник, який мандрує континентами, шукаючи Святу Землю, не розчаровує. Земля ця – неземна!
Сходження триває довго й виснажує до запаморочення. Здається, що тут, в епіцентрі цієї неймовірної спеки на долоні планети, до Сонця, напевно, щонайменше вдвічі ближче. І на півдорозі раптом посеред пустелі на вершині виростає Єрусалим! Де він: ще на цьому світі чи вже на тому? Посередині. Поміж світами. Як і Богочоловік, який тут, у нашій плоті, і там, в абсолютній вічності Його слова, яке і є Бог. І, лише ступаючи по кам’яній палестинській тверді, розумієш, що тут Він не просто міг не воз’явитися. Саме тут і отак – поміж Небом і Землею. На півдорозі до Сонця, яке розтоплює, час, що не пливе, як у пониззі, а понуро скрапує з вічного древа Всесвіту.
Через 900 літ, що промчать Христовими колісницями довкруж невтомної планетки, авто з 500 кінськими силами сопітиме своїми натрудженими вузлами від долання цієї висоти, а що говорити про лицаря, який прибув сюди в авангарді захисників Гробу Господнього у ХІІ столітті на одній кінській силі? Торуючи шлях крізь вузькі гранітні тунелі в пустельних тайфунах, він думає, що дереться із землі грішної до неба – туди, де домівка Господня. І кількаденне виповзання між Сціллою і Харибдою – між вертикальною виснажливістю кам’яниць і горизонтальною порожнечею пустель – не розчаровує його. На вершині враз перед ним постає інший світ – Єрусалим! Вісь галактики! Центр небозводу! У той інший світ, що на небесі, який кам’яними шпилями, неначе цвяхами, злучається із землею, він, мандрівний лицар, вступає крізь північні ворота Святого Стефана. А далі – святая святих, храм Гробу Господнього, на захист якого його привів сюди сам Бог. І любов до Господа, якою пломеніє його серце, розтоплює обледеніння неймовірної, нелюдської втоми, і вже єство його переплавляється в нетлінну духовну плоть.
Спробуйте перелічити скарби, на захист яких піднімалася одухотворена людина – від батьківської хати, у якій вона спустилася на Землю, до державної домівки, у яку поселена Всевишнім його національна родина. Іскристою та кристалічно чистою завше є велич людини, що життя присвячує служінню ідеалу. Але коли Божий дар життя офірується ради захисту найціннішого земного скарбу – храму Господнього? Домівки земної Сина Божого! Немає й не може бути на землі офіри вищої і святішої. Патріоти Бога – ось титул, на здобуття якого Святий Дух мобілізував діаманти із сонму християнського згромадження.
14 січня 1128 року, у День Святого Іларія, одного з перших і наймудріших проповідників слова Божого, до містечка Труа з’їхалися посланці найвидатніших родів Європи: графи і барони, герцоги і принци! Генріх, граф Шампанський, онук Елеонори Аквітанської і небіж французького та англійського королів, Тибо, граф із Блуа, Ральф, графи Клермонський, Барський, Брієнський, Фонтенійський і Дреський, Стефан Сенсерський та Алан де Сен-Валері, макграф Людвіг Тюринзький. Граф Готфрід Булонський відмовився від королівської корони та всіх придворних титулів і прийняв найвищий для нього титул – рядового захисника храму Господнього. Чого їм бракувало, першим із перших володарів найсолодших земних благ? У царині цих благ – нічого недоступного. А от у царині духа – тут владарювання є безконечним. І на його вершини прагнула вознестися їхня крилата душа.