Був тоді у Франції чи не найбагатший рід Фонтень. Хрещений батько чи глава, як би це сказати по-модерному, родинно-олігархічного клану враз довідався, що його молодший брат Бернар, замість того, щоб примножувати і так неймовірне родинне майно, раптом подався в ченці. У віці двадцяти трьох літ, коли життя, таке прекрасне у невичерпності своїх принад, тільки попереду. Більше того, тодішній і тамтешній графсько-баронський олігархат він закликає іти його слідами! І, нарешті, як виверження неймовірного вулкана – за ним ідуть! Найперше – весь цей рід, перенасичений статками по вінця. Слідом за Бернаром ченцями стають п’ятеро його братів, дядько по мамі і три десятки друзів графсько-княжого походження. Бернар Клевроський став одним із найвидатніших в історії людства святим і ввійшов у золоту скарбницю зі званням ідейного основоположника Ордену тамплієрів. Ідеолог захисту Бога як антипод усіляких там потім марксів і ленінів – ідеологів боротьби проти Бога.
Це за тисячу літ, у розквіті остаточного матеріалістичного занепаду, це витесане з граніту слово стане мало не блюзнірством – еліта. Хто вона, еліта? Спитайте на Дніпрових пагорбах, ступаючи на поріг ХХІ століття. Ненаситні амеби, що вивищуються над людом на золотих олігархічних унітазах. Так буде в момент виродження і кончини, а тоді еліта була іншою, справжньою елітою, що прагнула досконалості там, де людську сутність шліфують до первозданного блиску духовні жорна.
Саме Бернар Клевроський очолював собор у містечку Труа, який фактично був угрупованням, до складу якого входили його родичі, друзі, знайомі та однодумці. З амвона собору тамплієрів він проповідував: «Найперше ми звертаємося до всіх, кому обтяжливо бути й жити на цій землі заради власних потреб, звертаємося до тих, хто прагне з істинною хоробрістю послужити лицарству Вищого Царя, хто щиросердно прагне втілити себе навіки у преблагородні обладунки покори. І ми закликаємо вас – вас, котрі досі належали до цивільного лицарства, що до нього Ісус Христос не має жодного стосунку, але яке ви вибрали лише заради мирського благополуччя, – піти слідом за тими, кого Бог виділив із розмаїття смертних, призначивши у своєму милосерді для захисту Святої Церкви…»
У Єрусалимі орден захисників храму Господнього – лицарі духу й атлети віри – мали свій «спортзал». У підземеллі зруйнованого єврейського святилища збереглася велетенська стайня, яка вміщувала понад дві тисячі коней і вершників. Табір-монастир озброєних до зубів воїнів-ченців. Безпрецедентний в історії «Спецназ Усевишнього»! Тут же разом із бойовими побратимами й кіньми таборилися тамплієри. Така ж розлога трапезна, над якою звисали похилі стелі, підперті могутніми колонами. Стіни були завішані військовими трофеями, якими тамплієри прикрашали також свої молитовні доми, що слугували водночас і казармами, – мечі, шоломи із золотими та срібними візерунками, розмальовані щити, золочені кольчуги.
Зброєносці для трапези розставляли вздовж стін столи і перед обідом накривали їх скатертинами з висушеної шкіри. Між трапезною та церквою простягалися спальні воїнів – довгі ряди чернечих келій із виходами до спільного коридору. У самій келії – ліжко із солом’яним матрацом, дерев’яний стілець, скриня для особистих речей. Надвечір усі, як один, йшли до своєї гарнізонної церкви, де відправляли богослужіння. Виходячи з церкви, вони відвідували хворих чи поранених побратимів у розташованому тут лазареті. А далі, поруч із молитовними та благотворними склепіннями – уже лише військовий арсенал. Зброя, обладунки та похідне і бойове спорядження – усе це ретельно оберігали й обслуговували у спеціальних складах. До них прилягали військова кузня та швейна фабрика з цехами. Військова база, яка контролювала майже всю цивілізовану планету, дислокувалася в центрі столиці світу всіх часів і народів (яка нікчемна потуга – робити Єрусалим колись там згодом, в абсурдні часи глуму й облуди, столицею якоїсь державки!).
Тамплієри почувалися в хаті Христа, де ще не стліли сліди від його божественних стіп, як у себе вдома. У рідній, Божій хатині, на сторожі якої вони стали і яку загородили від грішного та злого світу панцирами своїх сердець. Військова база чулася в передпокої раю на небесах. Бо мало лише наміру – потрібен чин тут, на землі, аби відстояти завоювання неба. Вони керувалися найголовнішим заповітом Сина Божого, викладеного в десятому розділі Євангелія від Матея: «Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов принести, а меч». Їхній Верховний Головнокомандувач – Ісус – був зовсім поруч. Чи то він на Землі, чи вони на Небі, але, вочевидь, саме так і не інакше, бо це – Єрусалим! А де він – тут чи там? І тут, і там.