Нічого подібного ні доти, до ХІІ століття після Христа, і до нашої ери, а також до наших днів практика людського життя на планеті Земля не знала. Воїн-чернець. Молитва і меч. Два в одному полюси, які ніколи не могли поєднуватися. Бо чернецтво – то не воїнство, а, навпаки, смирення. То покора, а тут солдат, в одній руці якого – молитовник, а в іншій – меч. А як бути із заповіддю Божою «Не вбий»? Бо для чого меч? Для того, щоб стинати голови зовні наче богоподібним істотам, названим людьми, бродіння яких манівцями історії тримається на ще одному фундаментальному постулаті: усі вони – рівні перед Богом.
Тільки Всевишній відпускає їм гріхи. Єдиною ціною – покаяння. Той же чернець, яко служитель храму, може стати для грішника, яким є кожен із нас, сповідником і здійснити ритуал відпускання гріха. Але щоб чернечою рукою – та голова з плечей? Є питання. І над ним думали, розшифровуючи коди Божого Промислу, ті, кому це дано вищим провидінням. Воно навідало світлу голову все того ж лицаря розуму й віри Бернара.
Так, чернець не має права проливати кров, хоча хто таке право має? Homicidia – народовбивство – це тяжкий гріх. Але його аж ніяк не можна плутати із malicidia – вбиванням зла. Якщо зло – у людині, то вбиваєш не людину, а зло. А звідси – клич, який мобілізовує на священну боротьбу найдостойніших із християн: «Нове лицарство виникло в Землі Втілення… Лицар, який захищає свою душу обладунками віри, подібно до того, як огортає своє тіло в кольчугу, – справді лицар без страху і докору. Подвійно озброєний, він не боїться ні демонів, ні людей. Уперед же, лицарі, і вражайте ворогів Христа з безстрашною душею й упевненістю в тому, що ніщо не може позбавити вас милості Божої!»
Закон подвійної сутності позбавлення життя – донині неоціненне відкриття Бернара в царині духу, яка перевершує все розмаїття відкриттів у галузі фізики від Паскаля до Корольова. Пропливатимуть безупинно століттями поміж крутими берегами вселюдської історії невичерпні ріки людської крові, але прозріння клевроського ченця ділитиме цей смертоносний плин на дві артерії, що несуть свої плеса у протилежні кінці – якнайдалі і якнайближче до сенсу самого життя, що тліє в теплій плоті кровоносних судин найдовершенішого витвору промислу Божого – людського тіла.
Ті, хто вважатиме своїм правом позбавляти життя подібного до себе, на тлі оновлюваних історичних декорацій щоразу перевдягатимуться в нові шати, братимуть до рук щоразу нові засоби масового знищення – від порохової бочки до ядерної бомби, але вони завше поділятимуться на дві армії за наукою першого тамплієра Бернара, бо не може бути інших армій, окрім тих, які відкрив він, – армії народовбивства й армії вбивства зла. От як змалював воїна першої армії сам Бернар: «Ви вбираєте своїх коней у шовки та закутуєте свої кольчуги якимось лахміттям. Ви розмальовуєте свої списи, щити й сідла, інкрустуєте свої вудила та стремена золотом, сріблом і коштовним камінням. Це лахміття – обладунки лицаря чи жіноче вбрання? Чи ви думаєте, що зброя ваших ворогів зупиниться перед золотом і зглянеться на коштовне каміння? У битві наявні три умови: лицар має бути вправним у самозахисті, швидким у сідлі, блискавичним в атаці. А ви, навпаки, причісуєтесь, як жінки, що заважає вам бачити, ви закутуєте свої ноги довгими й широкими сорочищами та ховаєте свої ніжні ручки в рукави, що звисають. І, вирядившись так, ви воюєте за порожні речі, такі, як безглуздий гнів, жадоба слави чи пожадливість до земних благ».
І коли вперше в тодішньому сценічному інтер’єрі на авансцену історичного дійства вийшов воїн нового типу – лицар Усевишнього, все та ж вправна рука так зобразила його яскравий образ: «Вони остерігаються будь-яких надуживань у їжі й одязі, бажаючи лише необхідного. Вони живуть усі разом, без жінок і дітей. І, щоб усього було вдосталь у їхній янгольській довершеності, усі вони живуть під одним дахом, не маючи нічого, що було би їхнім власним, об’єднані в пошануванні Бога своїм статутом. Серед них немає ні ледачих, ні гульвіс. Коли вони не на службі, що буває дуже рідко, або не зайняті споживанням свого хліба, дякуючи небесам, вони займаються ремонтом свого одягу, взуття чи зброї. Жоден з них не є головним, вони шанують кращого, а не знатного. У поводженні один з одним виявляють взаємну повагу, дотримуючись заповідей Христа, допомагають у всьому один одному».