– Якщо вам закортіло й далі лякати наших корів – будь ласка. Пропустіть крізь блокаду учасників празника і торчіть собі на здоров’я, якщо нема чого робити.
Коли полковник контррозвідки доповів про хід бюро генералові Кушніруку, той аж скипів від злості.
– Что, они в самом деле гулять надумали? Ты не шутишь? – ходив він по кімнаті слідчого ізолятора. – Здесь у меня молчит это бандеровское отродье. Он же не сам был. Не мог один человек расклеить за один вечер листовки по всем хатам. И не он писал листовки. Не его почерк. Веди его сюда. Выбивать показания – это мы умеем.
Коли Андрія завели до кімнати начальника, Кушніруком зателіпало ще дужче, ніж рапорт про бюро цих дурнів. Свої, чекістські дурні, а інші тут не водяться, зробили з цього пацана живого мученика.
Він ходив по кімнаті й залишав за собою криваві сліди. Із нього скрапувала кров.
– Что же вы наделали? Я же сказал напугать. Но не вот так. До смерти.
– Клянусь жизнью, товарищ генерал, это не я! – заскавчав відомий садист зі слідчого главка Єдлов, якого називали позаочі не інакше, як Єжов. – Это он сам!
Кушнірук не впізнавав цього ката. Коли мордував людей, він, цей різник, отримував особливий кайф. Аж приспівував від задоволення під час катувань.
Народжуються такі покидьки, яким особливу насолоду приносить перетворення живого людського тіла на мертве, і на таких вроджених і ретельно відібраних некрофілах тримався СРСР. Цих вампірів скрупульозно селекціонувала система. В інших суспільствах ці двоногі звірі поповнювали криміналітет чи психлікарні. Головний обов’язок держави як такої, як організації із забезпечення спільного проживання людей на окремій території – виловлювати їх, цих відморожених недоносків, лише зовні схожих на людей. Виловлювати цей особливо небезпечний демографічний брак – ізолювати від суспільства нормальних людей або й винищити, цей обов’язковий відсоток покидьків.
У цьому й полягає вищий сенс громадської чи державної безпеки. А тут усе навпаки! Ці виродки, відібрані за здатністю вбивати собі подібного, і складали державну безпеку цієї антидержави. Вони мали забезпечити безпеку партії від народу. І в цьому був найвищий промисел антибожий. Промисел Люцифера, який узяв гору над однією шостою частиною суші і звідси здійснював експансію на території, які утримувалися промислом Божим.
– Как это «он сам»? Ты что, поехал мозгами, которых у тебя нет? – Кушнірук буквально відтиснув Єдлова в куток кімнати.
– Ну, я его взял в разработку. Так, слегка. По-нашенски. Только-только начал. Просто кулаками и прикладом. Еще далеко до спецсредств.
«Спєцсрєдства» в комуністичному вихованні трудящих – це витягування нігтів із пальців, відбивання до змертвіння пальців на ногах і руках, розтягування за руки й ноги, відрізання геніталій або грудей у жінок, м’який і лагідний варіант live – закопування живими, а також варіант вишуканий, креативний – кидання людей живими в яму з кип’яченим вапном. Окріп вапняний. Гаряча ванна для тих, хто вірить у Бога та не хоче вірити в Леніна.
Усе це пекло, яке влаштувала Москва в Галичині, бачила Андрієва мама, коли в 41-му році до райцентру прийшли німці і відкрили на всенародний огляд місцеву тюрму. Наслідки роботи таких-от єжових постали перед тисячами дивом живих родичів, які прийшли за останками арештованих. Тіла мучеників, які загинули в пекельних муках, тіла цих святих знайшли в тій самій ямі з вапном посеред тюремного двору. Поки Червона армія відступала з визволеної території, вапно охололо, а відтак скам’яніло. Із біло-кривавих брил стирчали руки, ноги, голови. Брили довбали ломами і витягували тіла чоловіків, жінок, дітей, немовлят, кількамісячних янголят.
За рисами облич убитих впізнати було несила. Тіла зварилися і спотворилися в гарячому вапні. Деяких упізнавали за залишками одягу. Найслабше поводилися матері, коли натрапляли на останки своїх дітей. Вони, матері, падали в яму. На дні комуністичного казана, що мав зварити нову людину, перемішалися живі з мертвими. Мертві постали як пам’ятники у скам’янілому вапні й загуслій крові, а живі корчилися довкруж цих брил у невимовних муках, що їх не здатна витримати така людська сила, яку називають терпінням. І найкривавіші на планеті жіночі жалі виривалися з ями. Вони неслися по всіх усюдах, ударяючись об стіни плачу на небесах і розколюючи блискавками своїх розірваних сердець оторопілу галактику.