От що мав на увазі чекіст, коли говорив про «спєцсрєдства», до яких ще не дійшло.
– И тут смотрю, ему с рук и ног в районе запястья проступает кровь. Но бил я его, как полагается по инструкции на начальном этапе работы с задержанными, по печени. И вот на голове тоже появились пятна. И здесь, на боку. Почему только на одном боку?
Кати були розгублені. Вони могли залюбки в одну мить зробити з того, що ще хвилину тому звалося людиною, криваве місиво. «Відбивна» – так іменували цей прийом червонозоряні канібали. Але отака точкова робота – то не їхня робота цього разу. То хтось інший. Як то – інший? Хто, крім них, славних радянських силовиків, уміє це робити?
– Ты что сделал из себя, урод? – садонув Андрія зі всього розмаху Єдлов, але хлопець стояв на ногах, не похитнувшись.
– Погоди, а ты нашел при нем предметы какие-то? Режущие, колющие?
– Никак нет, товарищ генерал.
– Ну да. Зачем ему себя уродовать? Но кто это сделал? Мы же его из хаты забрали живого и целехонького. Как огурчика. Давай иди. Я с ним поговорю.
Генерал закурив. Йому здалося, що вже нічого страшнішого у його житті не буде, ніж Будапешт-56. Ну розстрілювали. Ну душили танками демонстрантів. Ну душили танками дитсадки. Класова боротьба. Із ворогами соціалізму. Хто не з нами, той проти нас. Усе чітко та ясно. А тут?
– Може, ти поясниш, що з тобою відбувається? – приступив він до хлопця впритул. – Мучеником вирішив стати? Але Бог не прийме цього цирку від тебе, коли ти сам себе отак напоказ покалічив. Як учить тебе церква? Треба бути чесним. А це нечесно. Ставати мучеником власноручно. Ми й не так можемо. О-го-го! Але це не ми, друже. Давай пояснюй для протоколу.
– Я можу пояснити. Тільки поверніть мені мою куртку.
– Навіщо?
– Побачите.
Коли вартовий приніс клунок з одягом у далеку сибірську дорогу, Андрій знайшов куртку, розірвав її навпіл і витягнув з-під підшивки сховану книгу.
– Читайте, – простягнув її генералові.
То було дешеве видання якогось чернечого чину. Маленька брошура під назвою «Стигматики».
Кушнірук хотів спочатку викинути цю макулатуру у вікно, але, прочитавши перші абзаци, уже не відривався, гортаючи сторінку за сторінкою.
«Посланням до нас Бога є дивовижна роль стигматиків, які мають завдання зміцнювати віру там, де вона занепала, а для самих стигматів ця місія є великою ласкою терпіння.
Слово «стигматик» походить від грецького слова «стигма», що означає «укол», «рана», «знак». Стигматиком називають людину, яка на своєму тілі має такі рани, які мав Христос. Ці рани відрізняються від інших тим, що не гнояться, не ятряться і їх не можна загоїти жодними ліками. Вони особливі ще й тим, що раптово з’являються і раптово зникають.
Стигми супроводжують й інші незвичайні вияви. Стигматики мають дар ясновидіння та пророкування подій майбутнього, читання людських думок. Вони часто розуміють чужі мови, які вони ніколи не вивчали, та говорять ними. Виявляється цей дар у миттєвостях так званої екстази. Коли вона охоплює стигматика, вкритого ранами, він неначе засинає. Він змінюється на обличчі, очі або заплющені, або дивляться у далечінь, не помічаючи нічого того, що відбувається реально навколо тіла людини.
Стигматик неначе перебуває під гіпнозом, але цей стан ніхто йому не навіює, він приходить самовільно і несподівано охоплює людину. В екстазі стигматик уві сні говорить не своїм голосом. Він може промовляти від імені відомих історичних осіб, що давно відійшли до іншого світу. Він може говорити іноземною мовою, яку ніколи не вивчав і якої не знав. Він може описати місце за тисячі кілометрів, у якому ніколи не був. Причому не тільки в сучасному вимірі, а й за сотні літ у минулому, а також у майбутньому.
У момент екстази до стигматика можуть звертатися свідки його провидіння із запитаннями, а також із проханнями. Вони можуть просити поради, як чинити в тих чи інших випадках, як позбутися хвороби чи інших проблем. Можуть просити передбачити розвиток подій їхнього життя. В окремих випадках і для окремих, дуже віруючих людей стигматик висловлює дуже цінні поради й застереження. Коли біду не можна відвернути, він каже, що не може передбачити, що станеться. Просто шкодує людину, на яку чекає попереду трагедія.
Першим стигматиком, на якому з’явилися рани Христа, був святий Франциск Бернардоне з італійського міста Асижу, засновник чернечого ордену францисканців. Сталося це ще в першій половині ХІІІ століття. Божественними властивостями була наділена й покровителька Італії, свята Катерина Сієнська, що її канонізували в XIV столітті. Загалом до ХХ століття 62 стигматизовані особи з багатьох країн Європи були визнані святими.