Він не виходив весь цей час із кайфу, що його отримав у результаті боротьби з «опіумом народу», як влучно і геніально назвав релігію товариш Карл Маркс. Він турбувався, чи його правильно зрозуміють, тому почав здалека:
– Вот ви, Тімофєй Тімофєєвіч, рейхстаг брали?
– Брав, а как же. Лічним примєром, так сказать.
– І прапор кумачевий водрузили над фашистським лігвом?
– Ну не совсєм я, – зам’явся фронтовик Тропченко. – Водрузили Єгоров і Кантарія, як ізвєсно. Але я внизу був.
– А тепер я хочу спитати вас, заслуженого фронтовика, що визволив людство від німецько-фашистських загарбників, як нашого партійного керманича й талановитого керівника району, під проводом якого ми крокуємо до вершин комунізму, чи маємо ми, підростаюче покоління, право на подвиг, який вчинили ви і ваше героїчне покоління?
Тропченко не розумів, куди він знову хилить. «Але що тут відповідать? Подвох чи єсть, чи нєт – не скажеш».
– Ну, конєчно, завсєгда воно єсть місце для подвига. Молодьож у нас хороша. Почему нєт?
– Дякуємо, товаришу перший секретар, за високу оцінку і глибоку довіру. І, виходячи з цього, ми також маємо право, як і ви, підняти прапор перемоги над нашим «рейхс тагом», тобто над лігвом нашого найбільшого ідеологічного ворога.
У Тропченка було сутужно з асоціативним мисленням, як і з мисленням узагалі. «Де він у районі, сука, найшов рейхстаг?» – Паша помітив, як зморщився перший секретар у глибокій задумі, і поквапився йому на допомогу:
– Нашим рейхстагом, уже на нашому етапі комуністичного будівництва, є та сама церква. Тому я не тільки скину цей клятий хрест, а підніму над лігвом, і над рідним селом, і над рідним районом, і над рідною областю прапор перемоги! Наш кумачевий стяг! Державний прапор Країни Рад. Знамено Союзу Радянських Соціалістичних Республік!
Він промовив це і схопився на ноги. За ним устали всі решта. Ну як вони могли наздогнати цього бігуна до комунізму? Чи заперечити, коли молодечий корчагінський ентузіазм спрямований на виконання генеральної лінії партії?
Кушніруку поїхати на похорон дружини заборонили. Не можна залишати місце подій, де вже не горіло, але ще чаділо й іскрилося. Із Луб’янки йому зателефонував сам голова Комітету і м’яко «не посовєтовав». Не варто ризикувати. Катерині не допоможеш. Що вдієш, коли така доля? Та й, зрештою, нема однієї дружини – буде друга чи третя, а Комітет держбезпеки – він один, і нема йому заміни ні на що.
Якщо поміркувати, то арешт Самоплатова вразив його більше, ніж смерть дружини. Службова кончина для людей у погонах – це страшніше, ніж утрата близьких. Бо то лише близькі для тебе, а тут – ти сам. Твоя служба, без якої ти ніхто і ніщо. Йому хотілося мужніти у власних очах, бо всім чекістам хочеться бодай трішки побути «залізним Феліксом» – без страху й сумніву лицарем меча та кинджала. Він стискав зуби у пориві власної мужності перед самим собою, але з очей не зникав цей тамплієр із жилавим хрестом на тілі. Звичайно, медицина і товариш Чазов пояснили б, як психічні відхилення призводять до фізичних збочень. Мусить ця чортова наука пояснити це. Бо в іншому разі за тим стигматиком схибнуться тисячі і побредуть слідом. Що не кажи, а вражає!
Кушнірук розумів, що його доля – у руках цього, як його, назвати навіть важко… Радше навіть не в руках, а в нього на язиці. Він мусить виказати всіх. Мусить! Інакше закопає його, молодого та перспективного голову КГБ УРСР. А якщо не викаже? Він же наділений надприродною силою, цей фанат.
І виникла ідея єдино рятівна, як і в тисячах і тисячах інших подібних ситуацій, у яких опинялися бійці невидимого фронту. Зрештою, у нього немає вибору. «Або я його, або він мене». Третього не дано. У цій гарячій точці їм не розійтися. Хтось має залишитися в ній. І згоріти. А на вершині службового злету він, улюбленець Юрія Володимировича Андропова, горіти не збирається.
Генерал машинально натиснув кнопку:
– И что ты посоветуешь, полковник? Ты лучше разбираешься, как решать такие проблемы, – благально питав у Єдлова, що миттю скочив до кабінету. – Выбьем у него то, что нам надо?
– Опыт подсказывает, что не выбьем.
– И что делать?
– А разве у нас есть выбор, товарищ генерал-полковник? – кілерське чуття вловило, куди хилить начальник і що хоче від нього почути. – У нас нет выбора. Если невозможно выбить показания, надо их убить. Вместе с тем местом, куда они прячутся. Если нельзя выбить, надо убить. То бишь убрать. Ликвидировать. И дело с концом.