– Отправить его к его любимому Богу? Хорошую услугу ему окажем. Он же любит своего Небесного Отца. Пусть порадуется досрочной встрече. Он Его так сильно любил, что заслужил это свидание.
– Классно вы все обставили, товарищ председатель Комитета госбезопасности республики. Поп бы так не изъяснил, – весело жартував начальник слідчого главка. Він побоювався цього вискочки. Носія нових методів, на відміну від нього, носія старих методів. А куди ти, голубчику, зі своїми інтелектуальними замашками нової порослі без цих перевірених методів?
– Понимаешь, Григорич, нам с тобой по-другому не получится. Но ты готов? Это же по твоей линии.
– Дело техники. Не впервой, товарищ генерал-полковник.
– Но так, чтобы красиво. И убедительно. Действительно сам в мученики рванул. Сам там с какой-то скамейки по веревке на небо взбирался, а сорвался. За недосмотр можно наказать. Но вот это бесценное, что у нас есть с тобой, не сорвут. Не сорвут за то, что он сорвался. Со стула, – Кушнірук стукав по погонах, неначе перевіряючи на міцність ці його безцінні зірки, яких немало, але може бути й більше.
«А чому би не найбільшу, маршальську? До неї не так уже й далеко. Ближче до омріяної зірки, ніж цьому фанатові до Бога. До речі, Він, Бог, до нас теж наче не байдужий. Це Він доручив саме їм відправляти туди, на небо, найвідданіших Його фанатів. Отака-от дивна штука, діалектика», – на такій інтелектуальній ноті увірвав свої тривожні роздуми висуванець нового покоління дзержинців. І від цього розумового самовираження йому стало якось легше. Вперше за цей клятий день, який от нарешті переходить у ніч.
– Живий»? Залежить від того, що під цим розуміти? – перепитав головний лікар, якого вони застали на порозі робочого кабінету і який збирався додому після важкого дня.
– Вы что, издеваетесь? Человек может быть или живым, или мертвым. Но мертвые в другом месте. Мы там были, и его там нет. Вам не кажется, что ваши остроты неуместны, товарищ главный врач? – дружина начальника КГБ просто накинулася на начальника районної лікарні.
Разом із Феофановим вони були членами бюро райкому партії. І завше цей докторець тремтів від одного лише погляду начальника КГБ. А тут посміливішав так різко.
– А я не жартую, товариш Феофанова. Є справді два стани для людини – життя і смерть. Але між цими станами є відстань. Перехідний етап, так би мовити. З одного стану до іншого. От на цьому етапі й опинився ваш чоловік. І не знаю, чи радіти вам з цього, чи ні. Мабуть, усе-таки радіти. Бо він усе-таки тут. А не там. У нас, як ви слушно зауважили, а не в морзі. Є така штука – клінічна смерть. Душа вийшла, а тіло ще не вмерло. Тобто свідомість утрачена, а життя ще не скінчилося. Стан коми.
– И что дальше?
– А далі – або вперед, або назад.
– Так есть надежда?
– Вона вмирає останньою, тому можу вас порадувати, Олено Олександрівно, вона ще не вмерла, а значить, і не вмер ще Афанасій Микитович.
– И долго эта кома может длиться?
– Може роками. А може за секунду скінчитися. І тоді або до моргу, або назад на службу.
– До нього можна?
– Чому ні.
Нехитрий апарат підтримував дихання в тілі, з якого вийшла ленінська свідомість ідейного будівника комунізму. Феофанов постав перед членами сім’ї доволі-таки в обнадійливому фізичному стані. Обгоріли лише довгі брови і почорніли нігті на руках. Він виглядав ще страшнішим, ніж коли був живим. Тіло без душі зупинилося на роздоріжжі. Чекало своєї подальшої долі. Душа окаянна линула кудись у далечінь. І цю істоту без свідомості важко було назвати людиною.
Вона була не здатна говорити. Думати. Приймати рішення. Наказувати тілу діяти. Бити чи щадити. Карати чи милувати. Вірити чи топтатися по чужій вірі. Ненавидіти й любити. Усе це робить свідомість. А без неї тіло, хоч і не вмерло, але вже неживе. Бо життя не в ньому, а у свідомості, як формі зовнішнього вияву душі, її робочому стані. А він у неї не вірив. У д ушу не вірив. За душив свою власну. А відтак убивав її в інших. А якщо не корилася душа, вбивав тіло, яке є її земним храмом. Осквернив, понівечив храм власної душі. І обрав собі ремеслом нищити храми чужих душ. І чого він тепер вартий без неї, без душі, яка хоч і була замкнена ним у льох, але жила в ньому, поки жив він?
Залишилася тільки кома в тому тексті, яким він заповнив сторінку свого життя. Заповнив кривавими рядками.
Рядками, з яких скрапує кров. Чужа. Не своя. А своя ще пульсує цим кавалком тілесної маси, гнана невблаганним серцем, якому ще не наказано зупинитися. Воно стукотить по інерції, очікуючи остаточного рішення, що рано чи пізно, як каже лікар, мусить надійти. Рішення звідкись звідти – бути ще тут чи вже вирушати туди…