Вона розривалася між близькими людьми, але, дивлячись, як у стані коми лише воля Божа утримує ще десь на волосині життя батька, Світлана усвідомлювала, що нічим і ніяк не може допомогти йому.
А от Андрій… І тільки тепер, у цьому смертельному порівнянні, до неї дійшло, що його волосина, за яку зачепилося його життя, була ще тоншою. Адже у Бога ще можна відпроситися каяттям, а у КГБ каяття – не аргумент.
Вона виросла у цьому середовищі і якщо не знала, то відчувала, які у ньому правлять закони. Неписані й жорстокі. І це підказувало їй, що права на життя він практично не має.
Шанс міг дати, бодай мінімальний, він собі сам, якщо здасть їх усіх. І якщо він здасть її? Лише такою ціною він бодай би спробував відкупити собі життя.
Але він цього не зробить. Він приречений. У камері КГБ приреченість реальніша, ніж у стані коми в реанімації.
Такий був переклад стану її душі на мову тверезого і холодного розуму. Більше того, лік міг йти на хвилини, які йому залишилося жити.
Вона йшла спорожнілим містом, яке гуляло на виїзному семінарі, і ноги мимоволі привели в управління. Батько часто любив у вихідні брати її сюди. Нащо йому було це, вести у це пекло дитину? Може, розраховував, що у її присутності він не так звірітиме, як цього вимагала служба, «сувора і трудна».
Тут також було безлюдно. Тихо і порожньо. Ті нещасні, які брали участь тієї ночі в акції, перебралися обгорілими трупами у морг. А ті, яким пощастило, цього разу випробовували долю, ходячи у цивільному серед молоді і ви вчаючи, відповідно до інструкцій, настрої трудящих під час масових заходів.
Очі у Гоші, як завжди, засвітилися, коли він побачив її на порозі. Його єдиного залишили на господарстві. При одному затриманому у камері цього було досить. Старших Бальтазарів тримали окремо у гарнізонній тюрмі.
Усі інші чекісти пішли на фронт. Високий генералітет зі столиці перебрався в обкомівську дачу, а заарештованого Самоплатова тримали в ізоляторі міліції.
Гоша був літ так на п’ять старший від Світлани. Він, як це часто буває із персональними водіями, став членом їхньої сім’ї. І коли у шефа дочка така красуня, водіям треба молоко давати за шкідливість. Світлана бачила незгладний вогонь в його очах при кожній зустрічі. І чим далі із беручкої школярки виростала доросла, приваблива жіноча краса, тим цей вогонь дужчав і дужчав.
Вона про це знала і тепер не мала нічого іншого, на що можна було розраховувати.
– Я даже не знаю, живой ли он. Такую кашу заварил. Они его так разрисовали. Едлов потрудился в поте лица, – Гоша відреагував на її антидержавні пропозиції спокійно. – Но если сделать то, что предлагаешь ты?.. Тогда в этом мире не все еще потеряно.
Батько привів його додому ще у ті бандерівські часи, коли горіла земля під ногами енкаведистів. Він не став багато розповідати. Лише сказав, що сім’я хлопчини загинула у ході перестрілки із «бандітами». А його він зробить сином полка. Справді, відправив до інтернату. Відтак в учебку, а потім узяв під своє крило. На перевиховання.
Вони з мамою не надто випитували. Батько не любив переповідати вдома всілякі перипетії зіткнень з бандерівцями. Але Гоша був хлопець тихий та смирний, веселої вдачі, тому легко влився в їхню сім’ю. На своїх специфічних правах.
– Гоша, дорогой. Они знают, что в селе у него есть сообщники. Целое подполье. Вот оно и напало на управление КГБ, чтобы освободить своего главаря. А постового бандиты связали. Сюжет прост, но они поверят. Они вообще дураки, что оставили тебя здесь одного.
– Давай, Светик, вяжи. Два раза не пропадать. Вот бери ключи. Сюда не выходите. Туда, через двор. Ну туда – куда трупы выносят. Но вы смотрите, не для того я его выпускаю, чтобы его поймали. А ты тоже, не лезь не в свое дело. Иди к маме. Сиди дома и помалкивай.
Паша був на вершині успіху. Він знав, що відстань робить своє. Але здивувався, що Ісус у безпосередній близькості виявився таким великим. Більше, ніж у людський зріст.
Знизу не видно було, але глибока зажура, що випромінювалася у далечінь, не могла не проймати. Харкавий вперше бачив такий не канонізований образ людини. Христос не був схожий на ікону, яких мільярди по усіх віках і континентах.
Він був живий під хрестом. Здавалося, його здавлював не так хрест на спині, як думи про нас, грішних. Недосконалість світу, який потребував божественної жертви, щоб вижити. Але чи не марною була праця, якщо через дві тисячі літ після розп’яття на Голгофі і через триста літ після його вознесення над цим селом перед ним знову постав розпинатель?