Тої неділі церковний паламар вносив на плечах після святочної літургії величезну в’язанку первоцвіту. Перші паростки природи, що народжувалася щовесни знову і знову, як і мільйони років тому. Відтак шикувалася черга до освяченого трунку. Бруньки на галуззі, неначе немовлята любові, промовляли до кожного своєю бархатною ласкою.
То була черга любові до Хреста. Старий Яким вручав кожному цю пальму перемоги добра у серці кожного. Тому з дитинства він входив у свідомість юних християн, як апостольський дарувальник добра. І ці паростки висівалися у чисті і благословенні душі, як зерна любові до життя, до ближнього, того, хто попереду та позаду тебе в черзі до Бога.
– Те, що там написано, – прочитав. Але є ще одне послання. З уст в уста. Часом той, хто був посвячений, служив тут священиком, дяком чи, як я, паламарем. Були й благовірні миряни з села. Кожен мав сам, на свій розсуд, вибирати собі наступника, – дід із трепетом складав найвищу свою сповідь.
– Я був за рахунком шістнадцятий, а ти будеш сімнадцятий. То, що нині тобі відкрилось, має лишитися у тобі. Дай тобі, Боже, мої роки – відкриєшся лише спадкоємцю.
І сказано: мало тримати таїну, – провадив далі старець передане крізь століття Слово. – Треба розкрити шифр. Нас понад сотня – один за одним – за 300 років того зробити не змогли. І сказано: настануть найтемніші роки, як за Філіпа, коли диявольська рука здійметься над храмом. І той, хто проникне у шифр і стане до захисту храму Господнього, буде знати, як шукати порятунку.
Я виджу, синку, що найтемніші літа настали. Не було такого на моїм віку – ні за австріяків, ні за поляків, ні за німців, щоби держава йшла проти Бога. Татари – у ясир забирали, але храми не руйнували. Ніхто й ніколи. Лише тепер прийшла чорна година. І тобі буде найтяжче. Нехай благословить тебе Господь.
Паламар Яким віддав Богу душу перед Різдвом. Попросив дітей і внуків, яких прикликав до смертного одра, похоронити його в означеному місці. Це місце називали з давніх-давен чомусь пресепторією.
Ніхто в селі не знав, чому цей клапоть землі на східному краю сільського цвинтаря так називається. Незнайоме слово з глибини віків, але ніхто не ризикнув піти проти останньої волі, тим паче, що лише одиниці перед смертю просилися туди. Чому – ніхто не знав. Таємницю, що ховалася в останній земній просьбі, вони забирали з собою.
– Товарищи, если кто из вас заметит этого мерзавца, что был наверху и исчез, немедленно хватайте его! Это сбежавший от правосудия враг советской власти и нашего социалистического отечества. Не теряйте бдительность!
Осмотритесь вокруг! Он не мог далеко уйти! – На церковних сходах махав маузером кагебіст у широких райтках і з червоними очима.
Комсомольці почали справді оглядатися. То були активісти з різних сіл і районів, тому мало знайомі між собою. Їх поєднала склянка на спільному ідейному бенкеті, але заклик шукати ворога збудив виплеканий інстинкт вп’ястись у горло ближньому. Ворог твій – товариш твій! До реалізації цієї формули сталінської ДНК була завжди готова та частина соціуму, на якій трималася система. Тотальна мережа сексотів умить перетворювала стукача на жертву й жертву на стукача. Вибирай! Якщо першим не стукнеш ти, стукнуть на тебе, – такою була ленінська трактовка гамлетового запитання.
Невідомо, хто перший вигукнув: «Він тут! Я впізнав його!», але запальничка запального кагебіста робила своє – по усьому юрбищу то тут, то там комсомольці почали накидатися один на одного й волокти до імпровізованої сцени, на якій височіли місцеві керівники партії та правоохоронних органів.
Кількасекундна з’ява Андрія навряд чи давала можливість на такій висоті навіть найталановитішому сексоту запам’ятати його в обличчя. Та й ще реальність маячила крізь призму п’яного комуністичного світо гляду. Тому ловили хіба що русявих хлопців, які могли скидатись на нього. Підозрілі пручалися щосили. Їх пробували визволяти з лабетів «бдительних» активістів земляки, але тих, що прагнули жертв, завжди було більше. Це тотальне правило спрацьовувало бездоганно. Паша знову випередив усіх: роль прокурора якось автоматично перейшла до нього. Він вдивлявся зверху вниз і раз по раз лише викрикував:
«Та ж то не той, йоб вашу мать!» Підозрілого відпускали, а далі волокли наступного. Так перепустили десятків зо два. А у потугах принести все нову й нову жертву відбою не було. Якби Паша взяв і сказав би на когось: «Це він!», п’яна юрба розірвала б його на шматки. Не треба було навіть бавитися у церемоніал розп’яття. Просто розірвали б, як шакали.