Пахло смаженим. І Паша першим зрозумів це. Політична ситуація могла вийти з-під контролю. А що, як вони самі вирішать, що хтось із них – це він! І не один такий!
Скільки в Радянському Союзі було винних? Одиниці, а невинних – мільйони, десятки мільйонів. Невинних жертв, закатованих і замордованих своїми ж братами двоногими. І цей механізм, коли в людини відбирають життя чи позбавляють волі безпідставно, механізм, на якому тримався режим Радянського Союзу, міг подіяти тут і тепер. У будь-яку мить. Адже це і є радянський народ – та сама заново виведена кремлівськими селекціонерами нова історична спільнота, у якій кожен готовий пожирати всіх навколо себе. Один – за всіх, всі – за одного! Самопожираючий соціалістичний колективізм як вища форма людської спільноти.
І ця вища форма почала діяти. Юрбище атеїстів розбивалося на фрагменти. Ті, що схопили підозрюваного, не спішили віддавати його назад у розпорядження керівників районних делегацій. Почали шикуватися ці передові ряди будівників комунізму в шеренги – стінка на стінку, зграя – на зграю. Район – на район!
Інстинкт самознищення почав, як навчав товариш Карл Маркс, охоплювати маси. Помножене на п’яне помрачіння хижацтво вирвалося з ницих істот. Як це буває на будь-якій масовій бійці, не має значення, хто кому першим затопив у морду. Але цього чекали всі! Але уже кожен, хай із десятка чи сотні, хотів якомога швидше бути другим.
Міжрайонний семінар з атеїзму перейшов у вищу стадію прояву комуністичного світогляду. Виховані на ненависті комунари пускали це почуття в молодечі кулаки, що опускалися важким пролетарським молотом на голови товаришів по партії і комсомолу з сусідньої делегації. Дуже швидко окремі випадки фізичних зіткнень заволокла суцільна пелена, як сказав би Тарас Григорович, генерального мордобою. Але не по вертикалі, як у його геніальній поемі, а по горизонтальній площині – довкруж церкви. Заюшені кров’ю комсомольці пустилися в сатанинський танець ленінського язичництва. У хід пішли плакати з вождями. Лики комуністичних апостолів тріскали на головах правовірних ленінців. Бралося в руки все, що траплялось.
За попередньої Пашиної ініціативи внизу прямо під церквою було зведено силами районної комсомольської організації пам’ятник вождю Комуністичної партії Радянського Союзу і світового пролетаріату товаришу Володимиру Іллічу Леніну. І в цю лиху годину позакласової боротьби порятунок на ньому пробували знайти ті, хто мав потуги в кулачках меншенько, ніж ідейної моці в умах і серцях. З огляду на такий дисбаланс вони опинилися горілиць і ставали черв’яками для дебелих активістів. Оті, яким перепадало і які хотіли будь-що врятуватися, кинулися за поміччю до вождя – почали дряпатися на його бронзову стовбуряку. На руках в Ілліча, ясна річ, не вистачало місця всім комсомолятам із розчавленими носами. Тому вони поприлипали то на холошах, то на плечах вождя.
А вождям меншеньким і живим, що стовбичили на призьбі церковній, було непереливки. Було страшно дивитися, як діє молодь під мудрим керівництвом комуністичної партії.
– Делай же ты что-нибудь! Что стоишь, как истукан, – першим зірвався керівник району, на території якого приключилося таке, адже ж йому й нести відповідальність за кричуще відхилення від затвердженого на бюро сценарію. – Они же поубивают друг друга. Это же нарушение общественного порядка на территории района, – копнув з усією злістю перший секретар начальника районної міліції.
Той ще такої бійки в районі не бачив, але почав стріляти. У повітря. Войовничим атеїстам його пальба по горобцях була по цимбалах. Вони колошматились в улюбленому занятті корчагінського племені – у пошуку ворога народу. Діяли за принципом: якщо не знайдемо, то хоча б розігріємося.
– Мы сами не возьмем общественно-политическую ситуацию под контроль, товарищ полковник, – Тропченко дивився благальними очима на командира київського спецназу, як на спасителя. – Вы же еще оцепление не сняли?
– Ты что, дед, вообще чокнулся! – гаркнув на керівника району й ветерана війни кагебіст. – Стрелять прикажешь по твоим атеистам? И пока я приведу войска, здесь никого в живых не останется.
– Товариші учасники семінару! – втрутився в ситуацію Микола Петрович, секретар обласного комітету партії, викрикуючи в мегафон і йдучи на ходу у маси.
Але в суцільному гаркоті його керівний голос партійного вожака був такий тихий, наче він у бочку пірнув. Його спроба вгамувати ближчих завершилася сумно: кремезний комсомолець, якого він сіпнув за плече, розвернувся й затопив зі всього розмаху секретарю обкому в мордяку!