—Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.
—Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!
— Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! — вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!
Потім усі замовкли, немов налякані сміливістю і трудністю задуманого злочину. Аж через деякий час брат Ротгер звернувся до Зігфріда де Леве:
— Ваш розум і досвідченість дорівнюють вашій мужності,— сказав він,— яка ваша думка про це?
Думаю, що справа варта того, щоб про неї подумати.
Дівка — придворна княгині,— вів далі Ротгер, — навіть більше, майже любима дочка. Подумайте, побожні браття, який зчиниться галас.
Гуго де Данфельд засміявся.
Самі ж ви казали,—мовив він,— що Шомберг витруїв чи видушив Вітольдових дітей, а що йому зробили? Галас вони зчиняють з найменшого приводу, а коли б ми послали магістрові Юранда на цепу, то швидше б заслужили нагороду, ніж кару.
Так,— озвався де Леве,— нагода для нападу є. Князь виїжджає, Ганна Данута залишається тут з двірськими дівчатами. Проте напад на княжий двір у мирний час — це не жарти. Княжий двір — не Спихов. Це вийде знов, як у Злоториї! Знов підуть скарги До всіх королів і до папи на насильства Ордену, знов почне погрожувати проклятий Ягелло, а магістр — ви ж його знаєте: він радий схопити, що можна, але війни з Ягеллом не хоче... Так! Зчиниться крик в усіх мазурських і польських землях.
—А тимчасом кості Юранда побіліють на гаку,— відказав брат Гуго.— Хто ж вам каже, щоб її викрадати тут, з-під боку княгині?
Але ж і не з Цеханова, де, крім шляхти, є триста лучників.
Також ні. А хіба Юранд не може захворіти і прислати за дівкою людей? Княгиня тоді не зможе їй заборонити їхати, а коли дівка в дорозі пропаде, хто скаже мені або вам: «Ти її викрав!»
Еге! — нетерпляче відповів де Леве.— Але ж зробіть так, щоб Юранд захворів і викликав дівку...
Гуго переможно усміхнувся й відказав:
—У мене є золотар, який за злодійство вигнаний з Мальборга й оселився в Щитні; він зуміє зробити яку завгодно печать. Є і люди — мазурського походження, але наші піддані... Невже ви й досі не розумієте мене?..
—Розуміємо! — радісно вигукнув брат Готфрід. А Ротгер підняв руку вгору і сказав:
—Хай тобі бог помагає, побожний брате, бо ні Маркварт Зальцбах, ні Шомберг не знайшли б кращого способу.
Потім він примружив очі, немов хотів побачити щось вдалині.
—Бачу Юранда, — сказав чернець,— як він із зашморгом на шиї стоїть під Гданською брамою в Мальборзі і як наші кнехти гамселять його ногами...
—А дівка стане служкою Ордену,— додав Гуго. Почувши це, де Леве подивився на Данфельда, який,
знов утерши собі долонею губи, сказав:
—А тепер якнайшвидше до Щитна!
Однак перед від'їздом до Щитна всі чотири хрестоносці і де Фурсі прийшли попрощатися з князем і княгинею. То було не дуже приязне прощання, але князь, за старим польським звичаєм, не хотів випроводжати гостей з порожніми руками і подарував кожному гарне куняче хутро і по гривні срібла. Вони з радістю прийняли подарунки, запевняючи, що, як ченці, які дали обітницю убозтва, не візьмуть тих грошей собі, а роздадуть бідним людям, яким доручать молитися за здоров'я, славу і спасіння князьової душі. Мазури тільки посміхалися в вуса з тих запевнень, бо добре знали зажерливість ченців-хрестоносців, а ще більше — їхню брехливість. Недарма в Мазовії говорили: «Як від тхора тхне смородом, так від хрестоносця брехнею». Князь тільки рукою махнув на таку подяку хрестоносців, а коли вони вийшли, сказав, що за їхніми молитвами він потрапив би на небо, як той рак,—задом наперед.
Під час прощання з княгинею, коли Зігфрід де Леве цілував її в руку, Гуго де Данфельд підійшов до Данусі, погладив її по голові і сказав:
—Нам заповідано платити добром за зло і любити навіть ворогів наших, тому сюди приїде наша черниця і привезе вам, панянко, цілющий герцинський бальзам.
Чим же я вам віддячу, пане? — відповіла Дануся.
Будьте другом Ордену і його братів.
Де Фурсі чув цю розмову і, вражений красою дівчини, вже по дорозі до Щитна запитав:
—Що то за красуня придворна, з якою ви розмовляли перед від'їздом?
—Дочка Юранда! — відповів хрестоносець. Пан де Фурсі здивувався.
Це та, котру маєте викрасти?
Та сама. А коли ми її викрадемо, то Юранд наш.
Отже, не все погане виходило від Юранда. Варто бути сторожем при такій полонянці!
Ви думаєте, що з нею було б легше воювати, ніж з Юрандом?