Ваші предки,—сказав він, — не раз служили Орденові, і ви хочете до нього вступити, але ми зрадників не приймаємо.
А я не хочу служити із зрадниками.
— Ну, вам не вдасться здійснити вашої погрози. Знайте, що Орден уміє карати не тільки ченців...
Але Фурсі, роздратований цими словами, вихопив меч, лівою рукою схопився за вістря, а праву поклав на руків'я і сказав:
—Клянусь цим руків'ям, яке має форму хреста, головою мого патрона, святого Діонісія, і моєю рицарською честю, що остережу мазовецького князя і магістра.
Гуго де Данфельд знову запитально глянув на Зігфріда де Леве, той приплющив очі, немов даючи знак, що він згодний.
Тоді Данфельд озвався якимось глухим і немов чужим голосом:
Святий Діонісій міг нести під пахвою свою одрубану голову, але коли злетить ваша...
Ви мені загрожуєте? — перебив його де Фурсі.
Ні, вбиваю! — відповів Данфельд.
І вгородив йому в бік ножа з такою силою, що лезо увігналося аж до руків'я. Де Фурсі закричав страшним голосом, силкуючись правою рукою вхопити меча, якого держав у лівій, але впустив його на землю, а в цей час три інші хрестоносці стали безжально колоти його ножами в шию, спину й живіт, поки він не впав з коня.
Настало мовчання. Де Фурсі, спливаючи кров'ю, корчився на снігу й хапався за нього скарлюченими пальцями. З-під свинцевого неба лунало тільки крякання ворон, що летіли з лісу до людських осель.
Між убивцями почалась кваплива розмова:
Слуги нічого не бачили! — непевним голосом сказав Данфельд.
Ні. Вони десь попереду, їх не видно,— відповів Леве.
Слухайте: буде привід для нової скарги. Скажемо, що мазовецькі рицарі напали на нас і вбили нашого товариша. Зчинимо крик, щоб почули аж у Мальборзі, що князь насилає вбивців навіть на своїх гостей. Слухайте! Треба казати, що князь Януш не тільки не захотів вислухати наших скарг, а навіть звелів убити скаржника.
Тимчасом де Фурсі в останній конвульсії перевернувся навзнак і лежав нерухомий, з кривавою піною на губах і з виразом жаху в мертвих уже, широко розплющених очах. Брат Ротгер подивився на нього і сказав:
Вважайте, побожні брати, як бог карає навіть за самий замір зради.
Що ми зробили, те зроблено для блага Ордену,— відповів Готфрід.—Слава тим...
Але він спинився, бо в цю мить позад них, на повороті засніженої дороги, показався вершник, який щодуху мчав до них. Побачивши його, Гуго де Данфельд швидко сказав:
—Хто б не був цей чоловік—він мусить загинути. А де Леве, хоч був найстарший з-поміж них, але
мав гострий зір, сказав:
Пізнаю його: це той зброєносець, що вбив сокирою тура. Так і є — це він.
Поховайте ножі, щоб не злякати його,— промовив Данфельд.— Я знов перший ударю, а ви за мною.
Тимчасом чех під'їхав і за вісім чи десять кроків раптово спинив коня. Він побачив труп в калюжі крові, коня без вершника, і здивування на одну тільки мить позначилось на його обличчі. Потім він звернувся до хрестоносців, ніби нічого й не бачив, і сказав:
—Вітаю вас, славетні рицарі!
Ми тебе впізнали,— відповів, повільно наближаючись до нього, Данфельд.— У тебе до нас є якесь діло?
—Мене послав рицар Збишко з Богданця, за яким я ношу списа; його пом'яв тур на ловах, тому він не міг прибути до вас сам.
—Чого твоєму панові від нас треба?
—Мій пан наказав передати вам, що ви неслушно скаржились на Юранда із Спихова й зазіхали на його рицарську честь; ви чинили не як чесні рицарі, а гавкали, як собаки; а якщо котромусь із вас не до вподоби його слова, того він викликає пішого або кінного на бій до останнього зітхання і з'явиться в призначене вами місце, як тільки з волі й ласки божої вичуняє.
—Скажи своєму, панові, що орденські рицарі в ім'я господнє терпляче зносять образи, але не можуть без особистого дозволу магістра або великого маршалка битися на герці. Проте ми напишемо до Мальборга й будемо просити дозволу.
Чех знову подивився на труп пана де Фурсі, до якого, власне, він і був посланий. Збишко знав, що хрестоносці не б'ються на герцях, але почувши, що серед них є світський рицар, саме й хотів його викликати, вважаючи, що цим виконає частину своєї обітниці й заслужить прихильність Юранда. Тимчасом цей рицар лежав, як зарізаний віл, між чотирма хрестоносцями.
Чех не знав насправді, що тут сталося, але, ще змалку звикнувши до всяких небезпек, він одразу збагнув, що тут щось не гаразд. Дивувало його й те, що Данфельд, розмовляючи з ним, під'їжджав все ближче, а інші почали од'їжджати на два боки, немов хотіли непомітно оточити його. Зваживши це, він насторожився, тим більш, що в поспіху забув узяти зброю.