— А хіба я не по-справедливості наполягаю? — запитала княгиня.—Якби Збишко був легковажний, тоді я нічого й не казала б, але другого такого вірного й на світі нема. І дівчина теж. На крок від нього не одходить, по лиці гладить, а він до неї болісно усміхається. Я сама часом аж заплачу! Правду кажу!.. Такому коханню варто помогти, бо й матір божа з радістю дивиться на людське щастя.
Як буде божа воля,— сказав князь,—то буде й щастя. А коли казати правду, то йому через ту дівчину мало голови не зітнули, а тепер от тур його потовк.
Не кажи, що «через неї»! — швидко вигукнула княгиня.— Бо не хто інший як Дануська його в Кракові врятувала.
Це правда. Але якби не вона, то Збишко не напав би на Ліхтенштейна, щоб здерти у нього з голови пір'я, та й за Лорша так охоче голови не підставив би. А щодо нагороди, то я вже сказав, що вона належить їм обом, і в Цеханові я про це подумаю.
Нічого Збишко так не хотів би, як рицарського паса й золотих острог.
Князь добродушно усміхнувся й відповів:
—То нехай же дівчина їх йому занесе, а коли він одужає, тоді ми потурбуємось, щоб усе було зроблено згідно з звичаєм. Нехай одразу занесе йому, бо несподівана радість — найкращі ліки!
Почувши це, княгиня обняла князя в присутності придворних і кілька разів поцілувала в руку, а він, усе ще усміхаючись, сказав:
—Бачите... Ну, добре діло спало тобі на думку! Виходить, дух святий приділив якусь крихту розуму й жінкам! Клич же зараз дівчину.
—Данусько! Данусько! — гукнула княгиня.
За хвилину в дверях бічної кімнати показалася Дануся з червоними від безсоння очима і з близнюкамигорнятами, повними паруючої каші, якою ксьондз Вишонек обкладав поламані кості Збишка і яку варила одна літня придворна жінка.
—Іди-но сюди, сирітко! — сказав князь Януш. — Постав близнюки й підійди.
Вона наблизилась трохи несміливо, бо завжди ніяковіла перед князем. А він ласкаво пригорнув її, погладив по обличчю і сказав:
— Що, дівчино, спіткало тебе лихо, га?
Та ще й яке! — відповіла Дануся.
І, маючи смуток в серці, а сльози напоготові, вона одразу почала плакати, але тихенько, щоб не образити князя; а він знову спитав:
Чого ж ти плачеш?
Бо Збишко хворий,—відповіла, прикладаючи кулачки до очей.
Не бійся, нічого з ним не станеться. Правда, отче Вишонеку?
Божа воля така, що йому ближче до шлюбу, ніж до труни,— відповів добрий ксьондз Вишонек.
А князь сказав:
Зажди-но! Зараз я дам йому ліки, від яких йому полегшає або він і зовсім одужає.
Бальзам хрестоносці прислали? — вигукнула Дануся, однімаючи від очей руки.
Тим, що пришлють хрестоносці, краще змасти собаку, а не молодого рицаря, якого ти любиш. Я тобі дам щось інше. Побіжіть котра-небудь до комори та принесіть мені остроги й паса.
Коли їх принесли, князь сказав Данусі:
—Бери, неси Збишкові і скажи йому, що віднині він пасований. Якщо помре, то стане перед богом як miles cinctus, а як ні, то закінчимо обряд в Цеханові або в Варшаві.
Почувши це, Дануся насамперед вклонилась князеві в ноги, потім вхопила в одну руку рицарські ознаки, а в другу близнюки з кашею і побігла до кімнати, в якій лежав Збишко. Щоб побачити їхню радість, княгиня пішла за нею.
Збишко був тяжко хворий, але, побачивши Данусю, повернув до неї бліде від болю обличчя й запитав:
— А чех, моя ягідко, повернувся?
—Що там чех! — відповіла дівчина.— Я принесла тобі кращу новину. Князь пасував тебе рицарем і ось що тобі послав.
Сказавши це, вона поклала перед ним пас і золоті остроги. Бліде Збиткове обличчя спалахнуло радістю і здивуванням; він глянув на Данусю, потім на ознаки, далі приплющив очі й почав повторювати:
—Як же це він міг мене пасувати рицарем?
А коли в ту мить увійшла княгиня, Збишко трохи підвівся на ліктях, став їй дякувати й перепрошувати, що не може вклонитися їй в ноги, бо враз догадався, що саме їй має завдячувати своїм щастям. Але вона сказала йому лежати спокійно і власними руками допомогла Данусі знов покласти його голову на подушку, Тимчасом зайшов князь, а з ним ксьондз Вишонек, Мрокота й кілька інших, придворних. Князь Януш здалека дав знак рукою, щоб Збишко не ворушився, потім сів коло ліжка і сказав:
— Бачите! Люди не повинні дивуватися, що за мужні й доблесні вчинки буває нагорода, бо коли б доброчесність залишалась без заплати, то й несправедливість людська ходила б по світі безкарно. А тому що ти не шкодував життя й ціною свого здоров'я позбавив нас тяжкого горя, дозволяємо тобі підперізуватись рицарським пасом і віднині ходити в сяйві честі і слави. — Милостивий пане,— відповів Збишко,— я б і десять разів не пошкодував життя...