Якби на горі, де будували новий замок, не горіли вогнища, можливо, їм довелося б цілу ніч кружляти навколо міста в сніговій імлі й хуртовині. Ніхто не знав, чи ті вогнища палили на свят-вечір для гостей, чи задля якогось старовинного звичаю, але ніхто із Збиткових товаришів зараз про те й не думав — всі хотіли якнайшвидше втекти від небезпеки до міста.
Тимчасом заметіль усе дужчала. Гострий і холодний вітер гнав снігову млу, хилив додолу дерева, вив, шаленів, змітав цілі кучугури снігу, підносив їх угору, вихрив і розпорошував, засипаючи сани й коні, немов колючим піском жбурляв в обличчя подорожніх, забивав їм дух і мову. Не чути було прикріплених до дишлів Калатал, зате в свисті й вищанні вітру вчувалися якісь жалібні голоси,— чи то вовче виття, чи далеке іржання коней, а часом повне тривоги людське волання про допомогу. Вкрай знесилені коні почали спиратись боками один на одного і йшли дедалі повільніше.
От хуртовина, так хуртовина! — задихаючись, сказав чех.— Щастя наше, пане, що ми під містом і що горять оті вогнища, інакше було б нам погано.
Хто зараз у полі, тому смерть,— відказав Збишко,— але я вже й вогнів не бачу.
Бо така імла, що й вогонь її не просвітить. А може, розмело дрова й жар?
На інших санях купці й рицарі також говорили про тих, кого заметіль захопила далеко від людського житла: тим, мовляв, уже не почути завтрашніх дзвонів. Збишко раптом занепокоївся і сказав:
—Не дай боже, коли Юранд оце десь у дорозі. Чех напружено вглядався в бік вогнів, проте, почувши слова Збишка, обернувся до нього й запитав:
То пан із Спихова мав приїхати?
Мав.
— 3 панною?
—А вогонь і справді десь подівся,— відповів Збишко.
Дійсно, вогонь погас, натомість на шляху біля подорожніх з'явилося кілька вершників.
Куди прешся? — крикнув пильний чех, хапаючись за самостріл. — Хто ви?
Князівські люди, вислані на допомогу подорожнім.
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні.
Ведіть нас до міста! — озвався Збишко,
Ніхто з вас не відстав?
Ніхто.
Звідки ви їдете?
З Прасниша.
А більше подорожніх не бачили?
Не бачили. Може, десь їдуть іншими дорогами.
По всіх шляхах зараз їздять, наші люди. Їдьте за нами. Ви збилися з дороги! Звертайте праворуч!
Вони звернули. Якийсь час чути було тільки шум завірюхи.
—Багато гостей в старому замку? — спитав незабаром Збишко.
Найближчий вершник, недочувши, нахилився до нього:
Що кажете, пане?
Питаю, чи багато гостей у князя й княгині?
Як і завжди: вистачає!
А дідича із Спихова нема?
—Нема, але його чекають. Люди поїхали йому назустріч.
—З вогнями?
— Хіба при такому вітрі можна? Далі ноші не змогли розмовляти, бо зірвався ще дужчий вітер.
Цс справжнє чортове весілля! — озвався чех. Але Збишко наказав йому мовчати й не згадувати паскудного імені.
—Хіба ти не знаєш,—сказав він,— що на свят-вечір на нечисту силу нападає страх і чорти ховаються в ополонки? Раз під Сандоміром проти свят-вечора рибалки знайшли одного в неводі: він тримав у роті щуку, але як тільки зачув дзвін, одразу зомлів, і вони його дубасили киями аж до вечері. Віхола сьогодні страшенна, але, мабуть, з божої волі,— щоб завтрашній день був ще радісніший.
— Ого! Ми були вже коло міста, а однаково, якби не ці люди, то блудили б до півночі, коли вже збилися з дороги,— сказав чех.
—Бо вогонь погас.
Тимчасом вони в'їхали до міста.. Там замети на вулицях були повище вікон, через те подорожні, блукаючи за містом, і не могли добачити світла. Зате вітер тут дошкуляв менше. На вулицях було безлюдно: городяни вже зустрічали свят-вечір. Незважаючи на замети, коло деяких домів хлопчики з вертепом і козою колядували. На ринку також виднілись поодинокі постаті людей, обвинутих горохвинням, що удавали з себе ведмедів, але загалом було пусто. Купці, що їхали разом із Збишком та іншою шляхтою, залишилися в місті, а рицарі поїхали далі, до старого замка, в якому жив князь із княгинею; в замку вже були скляні вікна, і він весело засяяв їм назустріч своїми вогнями.
Підйомний міст був спущений, бо колишні часи литовських наскоків минули, а хрестоносці, передбачаючи війну з польським королем, самі шукали дружби з мазовецьким князем. Один з князівських людей затрубив у ріг, і брама зараз же відчинилась. Коло неї було кільканадцять лучників, але на мурах і вежах — жодної живої душі, бо князь дозволив сторожі зустрічати святвечір. Назустріч гостям вийшов старий Мрокота, що приїхав два дні тому, і, привітавши їх від імені князя, новій до кімнат, в яких вони могли переодягнутися до