Але Гловач, немов угадавши його думки, повторив:
—Тоді б знайшовся на санях її одяг, бо не їхала б вона до княжого двору лише в тому, що було на ній.
Незважаючи на це слушне зауваження, вони все-таки поїхали до верби, але ні під нею, ні навколо неї не знайшли нікого. Князівські люди вже забрали Юранда до Недзбожа, і навколо було зовсім пусто. Чех зауважив ще, що собака, який біг з провідником і знайшов Юранда, був би знайшов і панянку. Тоді Збишко з полегкістю зітхнув, майже певний, що Дануся залишилася вдома. Він навіть пояснив собі, як це сталося: очевидно, Дануся в усьому призналась батькові, і він, розсердившись на неї за шлюб, навмисне залишив її вдома, а сам поїхав скаржитися князеві і просити його заступництва перед епіскопом. Подумавши про це, він не міг подолати відчуття полегкості, бо тепер, з смертю Юранда, зникли всі перешкоди. «Юранд не хотів, але бог хотів! — подумав молодий рицар.— А воля божа завжди всесильна». Тепер йому залишається тільки їхати до Спихова, взяти свою Дануську, а потім виконати обітницю, що легше було зробити в приграниччі, ніж у далекому Богданці. «Воля божа! Воля божа!» повторював у думці Збишко. Раптом він засоромився своєї передчасної радості і, звернувшись до чеха, сказав:
Жаль мені його дуже, і я кажу тобі це на повен голос.
Кажуть люди, що німці боялися його, як смерті, —відповів зброєносець.
Трохи згодом запитав:
— Тепер повернемось до замка?
—Через Недзбож,—відповів Збишко. Вони в'їхали в Недзбож і попрямували до садиби,
в якій їх прийняв старий дідич Желех. Юранда вже не застали, але Желех сповістив їм добру новину:
Терли його тут снігом мало не до кісток,—сказав він,—і вино лили йому в рот, а потім парили в лазні; тут він і почав дихати.
Живий? — радісно запитав Збишко, який при цій звістці забув про свої власні справи.
Живий, але бог його знає, чи виживе, бо душа не любить повертатися з півдороги.
—Нащо ж його повезли?
—Бо за ним прислали від князя. Скільки, було в домі перин, обклали його ними та й повезли.
— А про. дочку нічого не казав?
— Він ледве почав дихати, мова ще не повернулася
до нього.
— А інші?
—А інші уже в бога за піччю. Не будуть, бідолахи, на всеношній, хіба на тій, що сам господь на небі відправить.
—Жодний не ожив?
—Жодний. Ідіть до хати, чого це ми в сінях розмовляємо. А якщо хочете їх бачити, то вони лежать в челядні коло вогню. Ідіть же до хати.
Але вони поспішали й не хотіли зайти, хоч старий Желех і радий був затягти їх до себе, щоб наговоритись. Від Недзбожа до Цеханова залишився ще чималий шмат дороги, а Збишка як вогнем пекло, щоб якнайшвидше побачити Юранда і що-небудь від нього довідатись.
Отже, вони, як тільки могли, поспішали засніженою дорогою. Коли приїхали, було вже після півночі і всеношна в двірцевій каплиці якраз скінчилась. Збишко зачув мукання волів та бекання кіз: їхні голоси, за старим звичаєм, наслідували віруючі на пам'ять про те, що Ісус Христос народився в яслах. Після відправи до Збишка вийшла княгиня з засмученим і перестрашеним обличчям і спитала:
А Дануська?
Нема її. Невже Юранд нічого не сказав? Я чув,
що він живий?
—Господи милосердний!.. Це божа кара й горе нам! Юранд не заговорив і лежить, як колода.
—Не бійтеся, милостива пані! Даyуська залишилася в Спихові.
— Звідки ти знаєш?
Бо ні в одних санях нема й сліду жіночих уборів. Не віз би ж він її в одному кожусі.
Правда, як бог свят!
Очі її враз заблищали радістю, і вона вигукнула:
—О маленький Ісусе, що сьогодні народився, видно, не гнів твій, а благословення витає над нами!
Проте прибуття Юранда без дівчини змусило її задуматись, і вона питала далі:
—Нащо б же йому залишати її вдома?
Збишко розказав їй про свої міркування. Вони здалися їй слушними, але не викликали у неї великих побоювань.
Тепер Юранд завдячуватиме нам своїм життям,— сказала вона, — а насправді — тобі, котрий поїхав його відкопувати. Це ж треба замість серця камінь в грудях мати, щоб далі упиратися! В цьому є для нього також і божа пересторога, щоб не воював з господнім таїнством. Як тільки він опритомніє та заговорить, я зараз же йому розкажу.
Треба, щоб він спочатку очуняв, бо ще невідомо, чому він не взяв Дануськи. Може, вона, боронь боже, хвора?
Не балакай абичого! Мені й так сумно, що її нема. Якби вона була хвора, то він од неї не поїхав би!