Він ударив кулаком об стіл і додав:
—Ого! За мною рушить брат з Плоцька, і Вітольд, і вся сила короля Ягелла. Годі потурати хрестоносцям! Вже б і святому терпець урвався. З мене досить!
Всі замовкли, чекаючи, поки вгамується його гнів.
Ганна Данута була рада, Що князь так близько взяв до серця справу Данусі, бо знала, що він був терплячий; але й наполегливий, і коли вже до чогось брався, то доводив діло до кінця.
Потім став говорити ксьондз Вишонек.
Колись в Ордені панував послух,—сказав він;— і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: «У нас її нема, ми її не викрадали». Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?
Що робити?— сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.
— Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.
Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.
Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! — вигукнув Збишко.
Юранд відняв руки від обличчя й запитав: — Хто був у лісовому палаці?
Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,— відповів ксьондз.— Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.
Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з'являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з'являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.
Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:
—Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,
—Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.
—Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,— трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.
Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:
— Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...
Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли. Князь узяв, посох і вийшов, щоб дати відповідні розпорядження, а княгиня звернулась до Юранда, щоб підбадьорити його добрим словом.
—Як же ви себе почуваєте? — спитала вона. Деякий час він нічого не відповідав, немов не чув
запитання, а потім несподівано сказав:
—Наче, мене хто, в стару рану штрикнув.
—Надійтеся на милосердність господню: Дануся повернеться, тільки віддайте їм де Бергова.
—Не пошкодував би їм і власної крові. Княгиня завагалася, чи не сказати йому зараз про
шлюб, але, подумавши трохи, не захотіла додавати нової прикрості до тяжкого нещастя Юранда, до того ж, їй стало чогось страшно. «Шукатимуть вони її вдвох із Збишком, нехай йому Збишко принагідно й розкаже,— подумала вона,— а тепер йому все переплуталося б у голові». Тому вона вирішила говорити про щось інше.
—Ви нас не винуватьте,— сказала вона.— Приїхали люди, одягнені як ваші слуги, з листом, підкріпленим вашою печаттю, в якому написано, що ви сліпнете і хочете ще раз глянути на дочку. Як же було не виконати батькового наказу?
Юранд вклонився їй в ноги.
—Я нікого не винувачу, милостива лані.
—І знайте, що бог вам її поверне, бо око його чатує над нею. Пошле він їй порятунок, як послав на останніх ловах, коли на нас напав лютий тур, а бог напоумив Збишка захистити нас. Сам він мало життям не наложив і потім довго хворів, але мене й Дануську оборонив, за що йому князь дав пас і остроги. Бачите! Над нею рука господня. Певно, що жаль дитини. Думала, що вона з вами приїде, що побачу її, мою милу, а воно от...