Голос княгині затремтів, і з очей полилися сльози. А Юранд, що досі стримувався, раптом вибухнув страшним розпачем.
Він схопився руками за довге волосся й почав битися головою об стіну й повторювати хрипким голосом:
—Боже! Боже! Боже!
Але Збишко кинувся до нього, сильно струсонув його за плечі й вигукнув:
—У дорогу! В Спихов!
—Чий то почет? — несподівано спитав Юранд, коли за Радзановом прокинувся від задуми, немов від сну.
Мій,— відповів Збишко.
А мої люди всі загинули?
Я бачив їх мертвими у Недзбожі.
Нема моїх старих товаришів!
Збишко нічого не відповів. Вони мовчки поспішали до Спихова, сподіваючись застати там посланців від хрестоносців. На їх щастя, знову взялися морози, дороги були притерті, і вони могли їхати швидко. Надвечір Юранд знову заговорив і почав розпитувати про тих орденських братів, що були в лісовому палаці. Збишко розказав йому про все — і, про їхні скарги, і про від'їзд, і про смерть пана де Фурсі, і про те, як його зброєносець викрутив Данфельдові руку. Розповідаючи, він раптом згадав одну обставину, що тепер вразила його,— про перебування в лісовому палаці тієї жінки, котра привезла від Данфельда цілющий бальзам. На відпочинку він почав розпитувати про неї чеха й Сандеруса, але вони не знали, що з нею сталося. Їм здавалось, що вона поїхала або з тими людьми, що повезли Данусю, або незабаром після них. Збишкові аж тепер спало на думку, що ту жінку могли підіслати, аби вона попередила драпіжників, коли б Юранд перебував у лісовому палаці. В такому разі вони не назвалися б людьми із Спихова, а могли б мати при собі якогось іншого листа, якого віддали б княгині замість фальшивого Юрандового. Все це було зроблено з пекельною хитрістю, і молодий рицар, який знав хрестоносців лише як воїнів, уперше подумав, що кулака на них мало, їх треба вміти перемагати й головою. Це була гірка для нього думка, бо нестерпний біль і жаль перетворилися в ньому насамперед в жадання боротьби і крові. Навіть рятування Данусі уявлялося йому як ряд велелюдних боїв та герців, а тепер він зрозумів, що жадобу помсти, можливо, треба буде посадити, як ведмедя, на цеп і вигадувати інші способи порятунку й відшукання Данусі. Думаючи про це, шкодував, що з ним немає Мацька. Адже Мацько був настільки спритний, наскільки й хоробрий. Проте Збишко й сам вирішив послати Сандеруса із Спихова до Щитна, щоб він одшукав ту жінку та спробував дізнатися від неї, що сталося з Данусею. Він казав собі, що коли б навіть Сандерус зрадив, то це не дуже зашкодить справі, а в противному разі може зробити значну послугу, бо його ремесло всюди відчиняло перед ним двері.
Правда, він хотів спочатку порадитись з Юрандом, але відклав до Спихова, тим більше, що настала ніч і йому здавалося, ніби Юранд, сидячи в високому рицарському сідлі, заснув від утоми, тяжких переживань і горя. Проте голова Юрандова хилилась не від утоми, а від нещастя. Він, видно, тільки про це й думав, і серце його так переповнилось страшними побоюваннями, що він нарешті сказав:
—Краще б я був умер під Недзбожем! Це ти мене відкопав?
Разом з іншими.
А на ловах врятував мою дочку?
Як же я міг інакше зробити?
І тепер мені допоможеш?
У Збишкові одночасно спалахнула така велика любов до Дануськи й така ненависть до хрестоносців-гнобителів, що він аж підвівся в сідлі, й насилу промовив крізь зціплені зуби:
— Слухайте, що я вам. скажу: хоч би мені довелося й зубами, гризти прусські замки, то я їх згризу, а Данусю таки визволю.
Вони замовкли. Мстива, й, непогамовна Юрандова натура під впливом Збиткових слів також, видно, озвалася з усією силою, бо він став скреготати в темряві зубами й повторювати:
—Данфельд, Леве, Ротгер і Готфрід!..
В думці він вирішив, що коли вони зажадають видачі де Бергова,— оддасть, коли зажадають доплати — доплатить, хоч би довелося до тієї ціни додати цілий Спихов, але потім горе буде тим, хто підняв руку на його єдину дочку!
За цілу ніч вони й на мить не заплющили очей. А перед ранком ледве впізнали один одного — так змінилися їх обличчя! Юранда нарешті вразили сум і Запеклість Збишка, і він сказав:
— Вона тебе повила покривалом і врятувала від смерті, — я це знаю. А ти любиш її?
Збишко подивився йому прямо в очі і майже зухвало відповів:
—Вона моя дружина.
Юранд спинив коня і здивовано дивився на Збишка, кліпаючи очима. — Як ти кажеш?
—Кажу, що вона моя жінка, а я її чоловік.
Рицар із Спихова затулив руками очі, немов засліплений рантовим спалахом блискавки, але нічого не відповів, а потім рушив конем і, випередивши всіх, мовчки поїхав далі.