Але Збишко, їдучи за им, не міг довго витримати і сказав собі в думці: «Нехай краще вибухне гнівом, ніж має мучитись». Він під'їхав до Юранда і, торкнувшись стременом об його стремено, заговорив:
— Послухайте, як воно було. Ви знаєте, що Дануська зробила для мене в Кракові, але не знаєте, що в Богданці за мене сватали Ягенку, Зихову дочку із
Згожелиць. Цього хотів мій дядько Мацько, її батько Зих, а також мій багатий родич абат... Що там довго говорити? Дівка порядна, гарна, і придане теж добре. Але цього не могло трапитись. Жаль мені було Ягенки, але ще більше жаль Дануськи, і я поїхав до неї в Мазовію, бо щиро вам кажу: не міг довше без неї жити. Згадайте лише, як ви самі любили — згадайте і не дивуйте.
Збишко зупинився, чекаючи від Юранда якогось слова, але той мовчав, і юнак говорив далі:
—В лісовому палаці мені пощастило врятувати на ловах від тура княгиню й Данусю. І княгиня тоді сказала: «Тепер уже Юранд не буде противитись, бо як же йому не віддячити за такий вчинок?» Але я й тоді не думав її брати без вашого батьківського благословення. Та й ніяк було, бо лютий звір так мене потовк, що мало душі з мене не витряс. А потім — ви вже знаєте — прийшли оті люди за Данусею, щоб везти її нібито, до Спихова, а я ще й з ліжка не міг устати. Думав, що вже ніколи її не побачу. Думав, що ви заберете її до Спихова й віддасте за іншого. В Кракові ж ви мені відмовили... А мені здалося, що я вмру. Боже мій, яка то була ніч! Нічого, крім горя та жалю! Здавалось, як вона поїде, то й сонце не зійде. Зрозумійте ж ви людське кохання і людські муки...
На мить у голосі Збишка почулися сльози, але він був чоловік мужній, опанував себе й казав далі:
—Люди приїхали за нею й хотіли одразу її забрати, але княгиня сказала їм чекати до ранку. І тут господь навів мене на думку поклонитися княгині й попросити її, щоб віддала за мене Дануську. Думав, як умру, то матиму хоч цю єдину втіху. Зважте на те, що дівчина мала їхати, а я залишався смертельно хворий. Не було часу просити вашого дозволу. Князя вже не було в лісовому палаці, і княгиня дуже вагалася, бо не мала з ким порадитись. Нарешті вони обоє з ксьондзом Вишонеком змилувалися наді мною, і ксьондз Вишонек повінчав нас... Божа Сила, боже право...
А Юранд перебив його глухим голосом:
І божа кара.
Чому має бути кара? — запитав Збишко. — Ви тільки подумайте: прислали за нею перед шлюбом, і чи був би він, чи не було б, однаково її викрали б.
Але Юранд знову нічого не відповів і їхав мовчазний, похмурий, із скам'янілим обличчям. І Збишко, що відчув був полегкість як людина, котра скаже якусь довго приховувану таємницю, тепер злякався й занепокоївся, що старий рицар затявся в своєму гніві і вони відтепер стануть чужими й неприязними людьми.
Йому зробилося страшенно тяжко. Після від'їзду з Богданця він ніколи ще не відчував такого душевного тягаря. Тепер йому здавалося, що нема ніякої надії ні пом'якшення Юранда, ні — ще гірше — на врятування Данусі, що все було марно, і в майбутньому його спіткають ще гірші нещастя та горе. Але ця зневіра тривала недовго і, як цс властиво було його вдачі, змінилася на гнів, жадання суперечки й боротьби. «Не хоче згоди,— сказав він сам до себе, думаючи про Юранда,— нехай буде незгода, нехай буде, як йому хочеться». І він готовий був кинутись на самого Юранда. йому захотілось битися з ким завгодно й за що завгодно, аби тільки щось робити, аби дати вихід скорботі й гнівові, аби знайти якусь полегкість.
Тимчасом вони заїхали до корчми на роздоріжжі, що називалася «Світляк», де Юранд, повертаючись з князівського двору до Спихова, звичайно спинявся, щоб дати відпочити людям і коням. За звичкою так він зробив і тепер. За хвилину вони із Збишком опинилися в окремій кімнаті. Раптом Юранд зупинився перед молодим рицарем і, втупившись в нього, спитав;
— То це ти задля неї сюди примандрував?
Збишко майже різко відповів:
—А ви думаєте, що я заперечуватиму?
І подивився Юрандові прямо в очі, готовий на гнів вибухнути гнівом. Але в обличчі старого воїна не було злості, була тільки безмежна туга.
—І дочку мою врятував? — спитав Юранд трохи згодом.— І мене відкопав?..
Збишко глянув на нього здивовано і злякано: чи той при своєму розумі, бо Юранд ставив ті ж самісінькі запитання, що й у князівському палаці.
— Сядьте,— сказав він,— мені здається, ви ще слабі.
Але Юранд узяв Збишка за плечі й раптом сильно пригорнув, його до своїх грудей. Опам'ятавшись від хвилевого здивування, Збишко в свою чергу обняв Юранда, і вони довго тримали один одного в обіймах, поєднані спільним горем і спільним нещастям.