Вій затрубив у ріг раз, другий, третій і став ждати. На мурах не було жодної живої душі, і з-за брами не чути було ніякого звуку. Проте через деякий час загратоване віконце поблизу брами з скреготом піднялося, і в отворі показалось бородате обличчя німецького кнехта.
Wer da? — спитав грубий голос.
Юранд із Спихова! — відповів рицар.
Після цих слів віконце опустилося, і знову настало глухе мовчання.
Час минав. За брамою не чути було ніякого руху, тільки від шибениці долітало каркання вороння.
Довго ще стояв Юранд, перш ніж вдруге затрубити в ріг.
Але й на цей раз йому відповіла тиша.
Тоді він зрозумів, що хрестоносці тримають його перед брамою, щоб задовольнити свою безмежну до переможеного пиху та принизити, як жебрака. Він догадався, що йому, може, й до вечора доведеться отак стояти, і його раптом пойняло бажання злізти з коня, схопити великий камінь і пожбурити ним у віконце. В іншому випадку так зробив би і він, і кожен інший мазовецький або польський рицар, і нехай би тоді вибігали з брами битися з ним. Але він згадав, чого сюди прибув, і стримався.
«Хіба я не пожертвував собою задля своєї дитини?» подумав він. І ждав.
Тимчасом між зубцями на мурах щось почало чорніти. Появилися хутряні шапки, темні чернечі каптури і навіть залізні шоломи, з-під яких на рицаря дивилися цікаві очі. Щохвилини їх ставало все більше, бо грізний Юранд, який самотньо чекав під орденською брамою, був для них неабияким видовищем. Хто бачив його раніш, той бачив перед собою смерть, а тепер можна було дивитись на нього безпечно. Голови підіймалися все вище, нарешті всі проміжки між зубцями поблизу брами були заповнені кнехтами. Юранд подумав, що, напевне, й орденська старшина дивиться на нього з загратованих вікон прибрамної башти, і звів очі вгору, але вікна там були прорізані в товстих стінах, і дивитися з них можна було тільки вдалину. Зате між зубцями мурів-юрба, яка спочатку мовчки споглядала його, почала подавати голос. То один, то другий вигукував його ім'я, подекуди лунав сміх, хрипкі голоси гутюкали на нього, як на вовка, все голосніше, все зухваліше, а тому що їм, очевидно, ніхто не забороняв, нарешті почали кидати на рицаря снігом.
Юранд ненароком рушив конем уперед, і снігове груддя на хвилину перестало летіти, замовкли голоси, навіть деякі голови поховались за мурами. Мабуть, ім'я Юранда справді було для них страшне. Але незабаром і найбільші боягузи обісмілились, зміркувавши, що страшного мазура відокремлює від них глибокий рів і мур. Груба солдатня знову стала кидати на рицаря брилами снігу, крижинами, уламками цегли та камінням, що з брязкотом одскакувало від його панцера та кінської панцерної попони.
— Жертвую собою задля своєї дитини,— повторював Юранд.
І ждав. Настав полудень, мури обезлюділи, бо кнехтів покликали обідати. Поодинокі вояки, що залишились на варті, пообідавши на мурах, стали розважатися, кидаючи на голодного рицаря обгризеними кістками. Потім вони почали під'юджувати один одного — котрий обісмілиться вийти за мур і дати йому по потилиці кулаком або ратищем списа. Інші, повернувшися з обіду, гукали до нього, що коли йому набридло ждати, то він може повішатись — там на шибениці є ще один гак з готовим зашморгом. Серед таких знущань, крику, вибухів сміху та прокльонів минали пополудневі години. Короткий зимовий день поступово хилився до вечора, а підйомний міст так само висів у повітрі і брама залишалась замкненою.
Надвечір зірвався вітер, розвіяв туман, очистив небо, і зажевріла вечорова зоря. Сніг зробився синій, а далі фіолетовий. Морозу не було, і ніч обіцяла бути погожою. Люди знову пішли з мурів, залишились тільки вартові; круки й ворони полетіли від шибениці в ліс. Нарешті смеркло, і настала глибока тиша.
«До ночі брами не відчинять», подумав Юранд.
На хвилину йому спало на думку повернутися до міста, але він одразу відмовився від цієї думки. «Вони хочуть, щоб я стояв тут,— подумав рицар.— Коли я від'їду, то вони вже не пустять мене додому, а оточать, спіймають і скажуть, що взяли мене силою і тому можуть зробити зі мною, що захочуть; а коли я з власної волі приїхав до них, то й повернусь...»
Надзвичайна витривалість польських рицарів до холоду, голоду й незручностей, що вражала чужих літописців, давала їм можливість чинити такі діла, на які нездатні були розніжені люди Заходу. Юранд був витривалішим за інших, отож, незважаючи на голод, що давно вже дошкуляв йому, та на мороз, що доймав його крізь вкритий панцером кожух, він вирішив ждати, хоч би мав і сконати під цією брамою.