Угорський, австрійський, римський та чеський посли також виїхали або послали гінців до своїх монархів. Ягелло приїхав до Кракова у великому розпачі. З самого початку він оголосив вельможам, що не хоче далі королювати без королеви і що виїде в своє родове володіння — в Литву, потім з горя немов скам'янів, не хотів братися ні до яких справ, не відповідав на запитання, часом в ньому спалахував страшний гнів на самого себе за те, що на той час виїхав і не був присутній при смерті королеви, що не попрощався з нею та не вислухав її останніх слів і заповітів. Марно Станіслав із Скарбімєжа і єпіскоп Виш пояснювали йому, що хвороба надійшла несподівано і що за всіма розрахунками він повернувся б вчасно, якби пологи відбулися в свою пору. Королю це не давало ніякої втіхи й не гамувало його горя. «Не король я без неї,— відповів він єпіскопові,— а покаянний грішник, який не знає втіхи». Після цього він втупив очі в землю, і ніхто не міг більше добитися від нього й слова.
Тимчасом всі були зайняті похороном королеви. З усієї країни почали з'їжджатися нові юрби вельмож, шляхти і простого люду, особливо бідноти, яка сподівалася на щедру милостиню під час похоронного обряду, що мав тривати цілий місяць. Тіло королеви було виставлено в кафедральному соборі на підвищенні, влаштованому так, що ширший край домовини, де лежала голова небіжчиці, знаходився значно вище. Це було зроблено навмисне для того, щоб народ міг краще бачити обличчя королеви. В соборі безперестану тривала відправа; біля катафалка горіли тисячі воскових свічок, а в тому сяйві, серед квітів, лежала вона, спокійна, усміхнена, схожа на білу містичну троянду — із складеними навхрест руками на блакитній сукні. Народ вважав її святою, до неї приводили біснуватих, калік, хворих дітей — і раз у раз у соборі лунав крик то якоїсь матері, яка на личку хворої дитини спостерегла рум'янець, провісник здоров'я, то якогось паралітика, що відчув силу в своїх зболілих членах. При цьому серця людей поймав трепет, звістка про чудо миттю розліталась по собору, замку, місту і приваблювала все більші юрби нужденних, які могли сподіватись порятунку тільки від чуда.
Про Збишка поки що зовсім забули. Бо хто при такому величезному нещасті міг пам'ятати про звичайного шляхетського юнака та його ув'язнення в замковій вежі! Проте Збишко все-таки довідався від сторожі про хворобу королеви, чув людський гомін коло замка, а коли почув плач та дзвони, впав навколішки і, забувши про власну долю, від щирого серця став оплакувати смерть улюбленої королеви, йому здавалося, що разом з нею згасло щось і для нього і що після її смерті нікому не варто жити на світі.
Відгомін похорону, дзвін по костьолах, співи процесій і голосіння юрби лунали цілий тиждень. За той час Збишко похмурнів, втратив охоту до їжі, до сну і ходив по своїй в'язниці, як дикий звір по клітці, його гнітила самотність, бо бували дні, коли навіть сторож в'язниці не приносив йому свіжої їжі й води, так усі були заклопотані похороном королеви. З часу її смерті ніхто його не відвідав: ні княгиня, ні Дануся, ні Повала з Тачева, який раніш виявляв до нього стільки співчуття, ні купець Амилей, Мацьків знайомий. Збишко гірко думав, що коли не стало Мацька, всі за нього забули. Часом йому спадало на думку, що, може, за нього забуде й закон — і доведеться йому до кінця життя гнити в цій в'язниці. В такий час він благав собі смерті.
А коли після похорону королеви минув місяць і пішов другий, він почав також зневірятися, що повернеться й Мацько. Адже Мацько обіцяв їхати якнайшвидше, не жаліти коня. Мальборг же не на краю світу. За дванадцять тижнів можна було доїхати і повернутись — особливо, коли поспішаєш. «А може, він і не поспішав?— з жалем думав Збишко.— Може, десь по дорозі надибав якусь жінку, зрадів та й повіз її до Богданця, щоб діждатися власних нащадків, а я тут цілий вік виглядатиму божого змилування!»
Він втратив нарешті лік часу, зовсім перестав розмовляти з сторожею, і тільки по павутинні, що все густіше засновувало залізні грати в вікні, догадувався, що вже надходить осінь. Тепер він цілі години просиджував на тапчані, поставивши лікті на коліна, зануривши пальці в волосся, що відросло вже далеко нижче плечей, і в напівсні, в напівзабутті не підводив голови навіть у той час, коли сторож приносив їжу і звертався до нього; Але якось одного дня заскрипіли засуви і знайомий голос вигукнув з порога в'язниці:
—Збишку!
— Дядечку! — крикнув Збишко, схопившися з тапчана.
Мацько стиснув його в обіймах, потім обхопив його русу толову руками й почав цілувати. Жаль, гіркота й смуток так завирували в серці юнака, що він заплакав на грудях у дядька, як мала дитина.