—Я думав, що ви вже не повернетесь,— сказав він, хлипаючи.
—Та воно вже до того і йшлося,— відповів Мацько. Аж тепер Збишко підняв голову і, глянувши на нього, вигукнув:
—Що це з вами сталося?
Він зчудовано дивився на змарніле, худюще і бліде, як полотно, обличчя старого воїна, на його згорблену постать і посивіле волосся.
—Що з вами? — спитав він вдруге.
Мацько сів на тапчані й деякий час важко дихав. Що сталося? — сказав він нарешті.—Ледве я переїхав границю, підстрелили мене німці з самостріла. Рицарі-розбійники! Знаєш? Важко мені ще дихати... Бог послав мені поміч,— а то б ти мене тут не побачив.'
— Хто ж вас урятував?
—Юранд із Спихова,—відповів Мацько. На хвилину зайшло мовчання.
Вони напали на мене, а за якийсь час —він на них. Ледве половина їх від нього втекла. Він узяв мене в свій городок, а там, у Спихові, я три тижні боровся із смертю. Бог не дав сконати,—і хоч мені ще тяжко, але от вернувся.
То ви не були в Мальборзі?
— 3 чим же менібуло їхати? Обдерли, мене, як липку, й листа з іншими речами забрали. Вернувся, щоб попросити у кцягині Земовітової другого, та розминувся з нею в дорозі, а чи дожену її — не знаю, бо мені, видно, теж на той світ вибиратися..
Сказавши це, він плюнув на долоню, простягнув її до Збишка, показав на ній чисту кров і промовив:
—Бачиш?
А потом додав: — Видно, божа воля.
Якийсь час вони обидва мовчали під тягарем сумних думок, а далі Збишко сказав:
—То ви отак весь час кров'ю плюєте?
—Як же: мені не плювати, коли в мені на півп'яді мїж ребрами стріла засіла! Плював би й ти, не бійся.! Але в Юранда із Спихова мені вже полегшало, тільки тепер от я знов дуже намучився, бо дорога довга, а я поспішав..
—Чого ж вам було поспішати?— Хтів княгиню Олександру знайти та взяти в неї
друге послання. А Юранд із Спихова казав так: «їдьте,— каже,— і повертайтеся з листом до Спихова. Я,— каже,— маю кількох ув'язнених німців, то одного на рицарське слово звільню, і він одвезе того листа до магістра». Він там їх кількох з помсти за жінку завжди під собою в підземеллі тримає і втішається, слухаючи, як вони стогнуть та ланцюгами бряжчать, бо він чоловік озлоблений. Розумієш?
Розумію. Дивно мені тільки, що ви втратили першого листа, бо якщо Юранд схопив тих, котрі на вас напали, то лист мав бути при них.
Не схопив він їх усіх. Ще з п'ять утекло. Така вже наша доля.
Сказавши це, Мацько відхаркнув, знов плюнув кров'ю і тихо застогнав від болю в грудях.
Тяжко вас підстрелили,— сказав Збишко.— Як же воно було? З засідки?
З таких густих кущів, що на крок нічого не видно було. А їхав я без панцера, бо купці мені сказали, що край безпечний — та й спека була.
—Хто ж у розбійників був старшим? Хрестоносець?
—Не з Ордену, але німець, хелмінець з Ленца, відомий грабіжник і розбійник.
—Що ж з ним сталося?
—У Юранда на ланцюгу. Але він також має в підземеллі двох шляхтичів мазурів, яких хоче за себе віддати.
Знов настало мовчання.
Боже милосердний,— сказав нарешті Збишко,— то Ліхтенштейн буде живий і той із Ленца також, а нам треба гинути без помсти. Мені голову зітнуть, та й ви, певно, не перезимуєте.
Еге! І до зими не дотягну. Хоч би тебе якось вирятувати...
Бачили ви тут кого-небудь?
Був у кастеляна краківського, бо як довідався, що Ліхтенштейн виїхав, то подумав, що над тобою змилуються.
А хіба Ліхтенштейн виїхав?
Зараз же по смерті королеви, до Мальборга. Був я, значить, у кастеляна, але він сказав так: «Не через те вашому племінникові голову зітнуть, щоб догодити Ліхтенштейнові, а через те, що такий вирок. А чи є тут Ліхтенштейн, чи нема його, це однаково. Нехай би той хрестоносець навіть умер, це нічого не змінить, бо,— каже,—закон відповідає справедливості. Це ж не кунтуш, який можна вивернути навиворіт. Тільки король,— каже,— може помилувати, більш ніхто».
А де король?
— Після похорону поїхав аж на Русь.
Ну, значить, нічим не зарадиш.
А нічим. Кастелян ще сказав: «Жаль мені його, бо й княгиня Ганна за нього просить, але чого не можу! того не можу...»
А княгиня Ганна ще тут?..
Нехай їй бог віддячить. То добра жінка. Вона ще тут, бо Юрандівна захворіла, а княгиня любить її, як свою дитину.
Боже ти мій! То й Дануську напала хвороба? Що ж у неї таке?
Хіба я знаю!.. Княгиня каже, що її хтось наврочив.
Певно, Ліхтенштейн! Ніхто інший, тільки Ліхтенштейн — собачий виродок!
Може, й він. Але що ти йому зробиш? Нічого!
—Через те всі й забули за мене, що вона захворіла...
Сказавши це, Збишко почав ходити широким кроком по кімнаті, потім схопив Мацькову руку, поцілував її і мовив: