Юрба ожила й заколихалась. З уст до уст пішла поголоска, що якби король був удома, то безумовно помилував би юнака, котрий, як запевняли, не зробив ніякого злочину.
Але все затихло, коли далекі вигуки сповістили про наближення королівських лучників та алебардників, які супроводили засудженого. Незабаром кортеж з'явився на ринку. Похід відкривало похоронне братство в чорних, довгих аж до землі плащах і таких самих каптурах з повирізуваними для очей отворами. Народ боявся цих похмурих постатей і, побачивши їх, замовк. За ними йшов загін лучників, що складався з дебелих литвинів, одягнених в кубраки з лосиної сириці. То був загін королівської гвардії. Позад кортежу видно було алебарди другого загону, а всередині, між судовим писарем, що мав читати вирок, і ксьондзом Станіславом із Скарбімєжа, який ніс розп'яття, йшов Збишко.
Тепер всі очі звернулися на нього і з усіх вікон та балконів повихилялися жіночі постаті. Збишко йшов одягнений у свою здобуту на герці білу яку, гаптовану золотими грифами та оздоблену золотою торочкою внизу, і в цьому пишному уборі він здавався юрбі якимось князенком або юнаком знатного роду. Зважаючи на його зріст, на широкі плечі, що випиналися з вузького вбрання, на могутні ноги та широкі груди, він був ціл-ком зрілим мужем, але над тією постаттю виднілась майже дитяча голова і юне, прекрасне обличчя з першим пушком на губах, — обличчя королівського пажа з золотим колоссям, рівно підрізаним над бровами, а ззаду спущенмм аж на плечі. Ішов він рівним і пружним кроком, але був трохи блідий. Часом дивився на юрбу, але немов крізь сон; часом підводив очі до костьольних веж, до зграй галок і до розгойданих дзвонів, що видзвонювали йому останню годину, часом на його обличчі підбивалось наче здивування, що цей дзвін, оці жіночі зойки, оця вся урочистість — все задля нього. На ринку він побачив нарешті здалека поміст і на ньому — червоний силует ката. Він здригнувся й перехрестився, а ксьондз в ту мить дав йому поцілувати розп'яття. Коли він пройшов кілька кроків далі, до ніг йому впав пучок волошок, кинених якоюсь дівчиною з юрби. Збишко нагнувся, підняв його й усміхнувся до дівчини, а вона зайшлася голосним плачем. Але він, мабуть, подумав, що перед очима цієї юрби, перед очима жінок, що махали з вікон хустинками, треба вмерти мужньо й залишити по собі принаймні пам'ять «хорошого хлопця», тому він напружив всю свою відвагу й волю, різким рухом відкинув назад волосся, ще вище підняв голову і йшов гордо, немов переможець на рицарських змаганнях за нагородою. Вони посувалися звільна, бо юрба перед ними була дедалі густіша і розступалась неохоче. Даремно литовські лучинки, що йшли попереду, раз у раз гукали: «Ейк шалін! Ейк шалій!» (Геть з дороги!). Люди не хотіли догадуватись, що означають ці слова, і товпились все більше. Хоч тодішнє краківське міщанство складалося з німців, проте навкруги лунали грізні прокльони хрестоносцям: «Ганьба! Ганьба! Нехай би щезли ті хрестоносні вовки, якщо через них тут страчатимуть дітей! Сором для короля й королівства!» Натрапивши на опір, литвини познімали з плечей луки і стали спідлоба поглядати на людей, але не наважувались стріляти в юрбу без наказу. Тоді капітан вислав наперед алебардників, бо алебардами легше було розчищати дорогу, і таким чином кортеж дійшов аж до рицарів, що стояли квадратом біля помосту.
Вони розступилися без опору. Першими пройшли алебардники, за ними йшов Збишко з ксьондзом і писарем. І раптом сталося те, чого ніхто не сподівався.
Несподівано з-поміж рицарів виступив Повала з Данусею на руках і крикнув «стій!» таким гучним голосом, що весь кортеж зупинився, як вкопаний. Ні капітан, ні жоден воїн не хотіли противитись вельможі й пасованому рицареві, якого вони щоденно бачили в замку, і не раз — у дружній розмові з королем. Далі й інші, також знамениті рицарі, почали кричати владними голосами: «Стій! Стій!» Пан з Тачева наблизився до Збишка й віддав йому вбрану в біле Данусю.